70

***Лінель***

Я йшла довгим коридором, який освітлювали десятки свічок у численних канделябрах. Звуки наших із Фантомом кроків ехом відбивалися від стін, підкреслюючи велетенські розміри палацу.

Тронна зала була вже зовсім близько, тож моє серце прискорено билося об ребра, наче прагло вискочити на волю.

Я глибоко вдихнула. Подумки спробувала заспокоїтися, але нічого не вийшло. Мій максимум — зовнішній спокій, бо всередині я — бурхлива ріка. Ще трохи — і вийду за межі дозволеного, чого ні в якому разі не можна робити.

— Все буде гаразд, — пообіцяв Фантом, навіть не глянувши на мене.

Демон відчув моє занепокоєння й зробив те єдине, що мало бодай трохи розрадити. Він підтримав мене.

— Дякую, — тихо шепнула, коли ми підійшли до тронної зали.

За мить нас представили як Фіцо та Ліну ван Лафферт із Барвійського королівства.

Ми стояли навпроти трону. Мить — і наші з Фатумом погляди зустрілися. Звісно, він не впізнав мене, але очей не зводив. Уважно розглядав моє обличчя, ніби намагався віднайти в ньому щось знайоме.

Серце зрадницьки затріпотіло, а потім завмерло. Щоб не показувати свій стан, я взялася розправляти сукню. На ній, між іншим, не було жодної складочки.

— Отже, ви приїхали заради дзеркала долі? — густа брова Фатума повільно поповзла вгору. — Бажаєте викупити його?

— Так, — коротко відповів Фантом.

Він зараз нагадував молодого франта. Бездоганно скроєний темно-бордовий камзол вигідно підкреслював його широкі плечі й могутню постать. А тонка сорочка з мереживними манжетами та недбало зав’язана шовкова хустинка на шиї додавали його образу грайливості.

— Це прадавній артефакт. Він безцінний, — холодно відчеканив Фатум, поглянувши на мого супутника. — Чому ви вирішили, що я продам його вам? — погляд темних очей знову спинився на мені. — Ліно, ви тиха, мов ніч. Можливо, скажете щось?

Йойки-бойки! І що я мала йому сказати?

— Я в усьому покладаюсь на Фіцо, — мило посміхнувшись, кокетливо змахнула віями. Вдала таку-собі дурненьку панянку, що знала про свою вроду й безбожно користувалася нею.

Фатум мовчав. Немов зважував слова, побоюючись сказати щось зайве.

Біля ніг демона лежали леви. Так само, як і господар, вони пильно спостерігали за мною. Від цих розглядань я відчувала себе останнім тістечком на столі, яке всі бажають з’їсти, але не хочуть лишати тарілку пустою. Тому й не наважуються протягнути руку за десертом.

— Фіцо, — врешті-решт Фатум подав голос. — Я не готовий продати дзеркало, але моя думка може змінитися, — наголосив на останніх словах, звужуючи очі, мов хитрий лис. — Мені потрібно кілька днів.

Невже він натякав на те, що ми маємо лишитися в його палаці?

Демон, ніби почув мої думки.

— Ви з сестрою можете пожити в моєму замку, — приязно посміхнувся, вкотре кинувши на мене зацікавлений погляд. — Я накажу підготувати для вас кімнати. Будете гостями палацу темної долі.

— Сестро? — Фантом запитально поглянув на мене. — Залишимось?

Ох і актор цей демонисько розбитих сердець. Маніпулятор і стратег. Хитрющий, як десяток чортів.

Я вирішила показати, що теж умію грати на публіку.

Капризно склавши вуста, надула щоки, мов ображена дитина.

— У нас же були інші плани, — пхикнула, краєм ока спостерігаючи за реакцією Фатума. — Але, якщо вже треба, то залишимось, — сказала так, ніби милостиню жебраку подавала.

Схоже, моя сценка неабияк зацікавила господаря палацу. Він аж посунувся вперед. Мабуть, хотів краще бачити моє миле личко.

Ех, шкода, що я зараз в тілі Міри.