69

***Лінель***

Промайнула лиш мить — і ми вже опинилися у вимірі демонів.

Мої туфельки зацокотіли по бруківці, якою була вимощена одна з вулиць Інферуму. Аж раптом мене нахабно смикнули за рукав. Я й моргнути не встигла, а вже стояла розвернута обличчям до Фантома.

Смикнувши бровою, він поглянув на мене з докором. Наче я забула щось важливе.

— Ти чого? — плечі піднялися вгору й плавно опустилися.

— Для початку ми не обговорили деталі нашої легенди, — демон трохи прояснив ситуацію, але зрозуміліше не стало.

— Легенду? — мої брови зійшлися на переніссі.

— А ти думала, ми ввалимося в замок Фатума, мов бандити з великої дороги? — поклавши руки до кишень, саркастично поцікавився Фантом. — По-перше, нас не пустять туди, бо ні тебе, ні мене брат не знає. А по-друге, щоб наблизитися до нього, він має довіритися нам. Зрозуміла, чи детально все пояснити?

Мене цей демон вже починав дратувати. Ні разу нічого нормально не пояснив, зате бубнити і корчити із себе розумника — будь ласка. На це він справжній мастак.

— Я чомусь упевнена, що ти вже щось вигадав, — мовила, по-змовницьки підморгнувши. — Просто поділися зі мною.

— Ой, — він цокнув язиком, закочуючи очі. — Видно, тяжко з тобою було брату. Може, не будемо повертати ваш зв’язок? Демон тільки жити нормально почав, а тут знову ти, мов сніг влітку.

Тільки погляньте на цього жартівника. Такий весь поважний, наче набундючений індик. Розвиступався, ніби на сцені в театрі.

І головне — пика серйозна. Вуста рівні, мов під лінієчку. На них не було жодного натяку на посмішку.

— Ти — токсичний демонисько, що не вміє розмовляти з жінками. Ось тому й не хочеш ні з ким зв’язувати своє життя, — кинула йому гострі слова, щоб бодай трохи збентежити.

На що тільки сподівалася? Ці демоняки всі якісь непробивні. Варто лишень згадати, як за мною бігав Фатум.

Все торочив: «Будеш моєю».

І як у воду дивився. Я закохалася в нього, а він, падлюка така, віддав свій останній подих, щоб Августа повернути.

Звісно, це не було його власним бажанням, але тим не менш. Краще б ми загинули разом, ніж те, що Фантик вирішив усе за мене і навіть не подумав про біль, який приніс мені своїм рішенням.

— Лінель, — голос Фантома повернув мене до реальності. — Я для кого розпинаюся? Чи мені більше за всіх потрібно?

Певно, чоловік щось говорив, а я знову літала понад хмарами. Але то нічого, не прутик, тож не зламається, якщо ще раз повторить.

— Уважно слухаю, — підібгавши вуста, я склала руки на грудях.

Фантом тихенько присвиснув. Однак паузу тримати не став.

— Зараз ти начаклуєш нам карету, але таку, щоб відразу кидалася в очі. Можна навіть прикрасити її золотом і всілякими камінцями.

— Дорого й з лоском? — з ноткою веселощів у голосі перепитала я.

— Саме так, — чоловік хитнув головою. — Ну і про одяг не забудь. Ми маємо виглядати як багатії, а не босота підзаборна, — помітивши, що мої вуста розпливаються в посмішці, грізно глипнув. — Це взагалі-то важливо, а ти шкіришся, мов молода кобилиця на торгах.

— Припини звертати увагу на дрібниці й зосередься на головному, — зі знанням справи мовила я.

— Ох і відьмочка, — значно тепліше озвався Фантом. — Але ти маєш рацію, нам слід сфокусуватися на справі. Отже, запам’ятовуй. Ти — моя сестра, княгиня Ліна ван Лафферт. Ми подорожуємо світом у пошуках прадавніх артефактів. Зараз нас цікавить дзеркало долі, яке належить Фатуму. Саме тому ми тут.

— Але ж я нічого не знаю про те дзеркало, — потираючи пальцями щелепу, зауважила я. — А якщо Фатум запитає в мене, на який ляд воно нам треба?

— Говоритиму я, а ти будеш мило посміхатися.

— Якщо так, то я не проти.

Обговоривши план дій, ми вирушили до палацу Фатума на кареті, яку я завбачливо начаклувала.