68

***Лінель***

Дорога в Інферум обіцяла зайняти не так багато часу, як я думала. Але це лише завдяки нашому новому знайомому Фантому. Цей демон був здатен на такі фокуси, що нам із Мірою лишалося лише мовчки кліпати, спостерігаючи за ним.

— Тепер зрозуміло, чому ти так швидко з’явився в королівстві темних ельфів, — просопіла я, погладжуючи долонею підборіддя.

Перед нами виблискував портал, що вів крізь простір і час. Язички темно-червоного полум’я звивалися навколо нього, мов дикі змії перед вирішальним стрибком. А по центру тьмяніло щось віддалено схоже на каламутну воду в річці, покриту дрібними брижками.

Поруч із порталом було важко дихати. Річ у тім, що повітря нагрілося від такого сплеску енергії й тепер стало гарячим. Наповнюючи легені, воно пекло й майже не дарувало необхідного усім нам кисню.

— Ходімо, — демон рішуче закрокував до порталу.

Навіть не поглянув, чи я виконала його короткий наказ. А це саме він і був. Не прохання чи команда, а саме наказ. На це вказувала холодна інтонація, що не припускала заперечень, і відчужений погляд.

— А якщо щось піде не так? — моя нога зависла в повітрі, не зробивши й кроку. — Адже нам із Фатумом не можна знаходитися поруч.

Фантом зітхнув. Повільно обернувся й пильно окинув мене поглядом, зосереджуючись на очах.

— Ти й не будеш поряд із ним. Не дарма ж ви з рибкою обмінялися тілами? Отже, обійшли закляття. — Помовчавши з мить, запитав: — Тепер можемо йти?

Ех, можливо, він мав рацію? Враховуючи, чий син цей демон, у нього точно було більше знань у таких справах, ніж у мене чи в Міри.

Тому ми й погодилися на цей обмін тілами. Спершу, звісно, здивувалися, бо планували вирушити до Інферуму втрьох. Однак, помізкувавши, прийшли до спільного рішення: лишити водяницю в королівстві ельфів.

Варто зазначити, я не відразу пристала на цю пропозицію. Все ж боялася за подругу, яка могла потрапити в лапи пожирачів.

Втім, Фантом заспокоїв мене. З його слів, йому було невигідно втрачати дівчину, що мала допомогти в майбутній справі. Нагадав про договір, який, судячи з усього, багато важив для нього.

Чоловік вручив водяниці кристалик відтінку темних рубінів, що своїм візерунком нагадував котяче око, і пояснив, що це його власний талісман. Лише цей магічний артефакт мав удосталь сили, щоб прикликати демона розбитих сердець. А окрім цього ще й міг перенести Міру до будь-якого місця.

Мимоволі я пригадала нас із Фатумом. Наша історія теж почалася з іменного талісману. Точніше, з одного медальйона.

Цікаво, чи могла Міра бути істинною парою Фантома?

На жаль, ніхто про це ніколи не дізнається. Князь старанно оберігав своє кам’яне серце й не збирався нічого змінювати. Принаймні, поки що.

— То ми йдемо? — перепитав білявчик, в очах якого плигали нетерплячі вогники. — І так купу часу згаяли.

Я стисла в руці медальйон Фатума. Він був дорогий моєму серцю й додавав сили.

Кивнула.

Обернувшись до подруги, обійняла її. Не знала, чи надовго ця розлука, але вже починала за неї хвилюватися.

— Бережи себе, — зашепотіла. — Якщо з тобою щось трапиться — знайду тебе навіть у Потойбіччі, і ось тоді ти не уникнеш мого гніву.

Звісно, я жартувала. Міра це розуміла, як ніхто інший.

— І ти будь обережною, — відгукнулася вона, погладивши мою спину.

Деякий час ми мовчали. Поки врешті-решт я не вислизнула з теплих обіймів.

Гордо здійняла голову й, заправивши за вухо блакитне пасмо, закрокувала до порталу.

— Фантику, твоя квіточка вже близько.