67

***Лінель***

Моя долоня інстинктивно потягнулася до рота, що нині відкрився у німому питанні.

Це ж наскільки потрібно бути фанатиком свого лідера, щоб таке вкоїти? Я, звісно, колись теж належала до цього клятого ордену, проте навряд чи пішла б на таке.

— Дідько! — вилаявся Фантом, у руках якого з’явився меч.

— Ти що зібрався робити? — Міра підскочила до демона й повисла на його руці, що тримала зброю.

— В шахи пограю з цим недоумком, — уїдливо відчеканив той, кидаючи на Десмонда нищівні погляди. — Він нам уже нічого не скаже, тому не бачу сенсу тримати його серед живих, — усе ж пояснив свої дії, що були зрозумілі нам усім.

— А якщо Лі зможе витягнути інформацію магією? — не вгавала водяниця, смикаючи руку з мечем.

— Як? — голос Фантома бринів від роздратування. — Начаклує йому новий язик чи... — погляд упав на підлогу, — цей присобачить?

Можливо, Міра мала рацію й потрібно було не рубати з плеча. Але я вже втомилася розчаровуватися. Від цих пакосних чаклунів одні проблеми. І так життя гірке, мов полин. А дехто його знову паскудить.

— Міро, відпусти Фантома, — холодно попрохала.

— Що? — перепитала вона з широко відкритими від здивування очима. — Чому?

Наші погляди зустрілися. Не відводячи очей, я коротко пояснила:

— Ми лише згаємо дорогоцінний час, який могли витратити на дорогу в Інферум. Спершу слід розчаклувати Фатума, а він, — колючий погляд поцілив у Десмонда, — однаково нічого не скаже. Ти ж бачиш, на які жертви пішов, аби тільки зайвого не бовкнути.

Почувши мої слова, чаклун замотав головою, голосно мугикаючи щось нерозбірливе. Судячи з побілілого обличчя, він очікував на інший розвиток подій. Можливо, гадав, що ми все ж спробуємо розговорити його. І якщо це справді так, то дуже скоро до нас прибудуть гості.

— Давай, — я байдуже махнула рукою.

Не обернулася. Стояла з гордо розправленими плечима й рівною спиною. Так, мов і не було тяжкості на серці, що відлунювала всередині мене тупим болем.

— Умг... ммм... — ще сильніше загорлав наш бранець.

— Спершу ми заберемо твій останній подих, а потім Августа. Кінець ордену вже не за горами. Я — Лінель. Вендетта й ваша поразка, — я кивнула демону.

Криво посміхнувшись, він окинув поглядом Міру, що досі тримала його за руку. Вона безсило розтисла пальці й відійшла. Змирилася з рішенням більшості, хоча й не підтримувала його.

Вістря меча нависло над жертвою. Лише мить — і серце Десмонда припинило свій стук. Він вирушив у потойбіччя, звідки нещодавно витягнув свого мессіра.

У повітрі повисла важка й тягуча, мов нудотна патока, тиша.

Нам не було шкода мерзотника, але ми всі розуміли, що це лише початок. Попереду ще багато небезпек і боїв. Цей бій за нами, але війна тільки розпочалася. І невідомо, чим вона закінчиться. Хто переможе?

— Ви мене вибачте, але я не розумію, як він міг пройти мій захист, — повертаючи нас до реальності, промимрила Міра. Дівчина виглядала розгублено.

— І не тільки він, — я прозоро натякнула на Фантома, ковзнувши по його могутній фігурі швидким поглядом.

— Тут був захист? — у голосі та на обличчі демона з'явилося щире здивування. Емоція, яку неможливо підробити навіть при велетенському бажанні. Бо вона чиста й непідкупна.

— Напевно, пожирачі висмоктали магію, — припустила я, знизавши плечима.

Погоджуючись зі мною, Міра розгублено захитала головою.

— Дами, — Фантом з огидою торкнувся до тіла Десмонда, — пропоную прибрати це сміття й вирушати в Інферум.

Кожна з нас дала свою мовчазну згоду легким кивком.