64

***Лінель***

Поговоривши з Фантомом, я зрозуміла, що мені бракує повітря. Стіни будинку нещадно тисли на мене, не дозволяючи заспокоїтися.

А все через радість. Піднесення в мені клекотіло щасливим птахом, що нарешті знайшов дорогу додому.

Надія. Саме її подарував мені брат Фатума.

Я вийшла на подвір'я, аби наповнити легені киснем і добре поміркувати над усією тією інформацією, якою люб'язно поділився демон.

Він, між іншим, був мало не купідоном демонського розливу. Чула про такого від Малії, що довгий час проживала у світі людей.

Ті смертні стільки собі понавигадували. А істини так і не пізнали.

Магія — не завжди означає щастя. Головне — те, що в серці.

Кохання. Ось що дарує або підрізає крила. Робить нас непереможними чи випалює зсередини, лишаючи пусту оболонку. Освітлює душу або занурює її в пітьму, погасивши світло, мов свічу. Вириває нас із пастки буденності, але може зачинити у в'язниці страждань...

Моє кохання було першим сонячним промінчиком. Воно ласкаво торкнулося серця й лишилося в ньому теплим спогадом.

— Як же все складно, — прошепотіла я, присівши біля води.

Поглянувши на водну гладь, гидливо скривилася. Власне відображення викликало огиду.

Розпатлане волосся звисало неохайними пасмами, обрамляючи припухле обличчя з червоними очима. Бліда, мов поганка. Ніс картоплиною, а вуста покусані.

Ридання далися взнаки. Бачив би мене зараз Фантик — тікав би, як заєць від мисливця. Ще й плювався б із криками: «Цур мене».

То я, звісно, жартую.

Він не такий. Завжди дивився на мене з обожнюванням.

— Як же мені тебе не вистачає, — промовила вголос, відчуваючи, як у кутиках очей збираються сльози. — Але ми повернемо тебе й разом покараємо винних, — підхопивши маленький камінчик, я зі злістю кинула його в озерце, немов це воно було винне в усіх моїх бідах.

Трохи заспокоївшись, я сіла, вирівнявши спину.

Попереду дорога в Інферум і ритуал. Ох, це найстрашніше. Навіть не уявляю, як Фантом діставатиме серце коханого.

Тобто я розумію, як це буде, адже князь популярно все пояснив. Однак існувало обмеження в часі — лише десять хвилин. І якщо Фантом не впорається за цей час, то Фатум помре вдруге. По-справжньому. Раз і назавжди.

Цікаво, як же цей білявчик живе без серця? Єдиний зі всіх демонів, що може не боятися зненацька пасти жертвою кохання. Його серце заховане від сторонніх очей і в цілковитій безпеці.

Але ж хіба це правильно? А раптом його істинна — хороша дівчина, що мріє про кохання, але не пізнає це почуття через бездушного демониська?

— Лінель, — поруч зі мною пролунав добре знайомий чоловічий голос.

Я різко обернулася й підскочила на ноги. В очах застигла ненависть. Чорна й всепоглинальна порожнеча.

Переді мною був він — той, хто забрав останній подих Фатума. Август, хай би він скис.

Обличчя чоловіка сяяло, мов сонце в годину пік. А темні очі нагадували брудне болото з трясовинням.

— Я знищу тебе, — злісно скрипнувши зубами, зробила крок назустріч негіднику. Руки інстинктивно стиснулися в кулаки, а в жилах завібрувала магія.

— Шкода тебе розчаровувати, — чаклун мерзенно хихотнув і, діставши з-за поясу довгий меч, кинувся на мене. — Останній подих твого паскудного демона вже мій, лишився лише твій.

Лезо злетіло над моєю головою. Зблиснуло блискавкою ясної літньої ночі. Але так і не впало на плече.

— Ніхто не може називати мого брата паскудним, — гаркнув добре знайомий мені низький голос із ледь помітною хрипотою.