63

***Лінель***

На мій подив, у Міри було блакитним не тільки волосся. Втім, чого ж іще очікувати від водяниці?

Щедро розтерши пальчиком блакитну краплю, вона широко усміхнулася й відсмикнула руку.

— Ну хоча б не прозора, — задумливо прошепотіла я. А вголос запитала: — Ну що, княже, довго ще чекати на твою допомогу?

— Ні, — відповів той.

Він сплеснув у долоні, і договір безслідно зник. Наче й ніколи не було його, а все це — лиш наша бурхлива фантазія.

— Пішли? — кивнувши на двері, я зробила кілька кроків.

Фантом залишився на місці, що неабияк мене спантеличило. Він же отримав те, що хотів? Чому викабенюється?

— Тобі особливе запрошення потрібно? — запитально смикнувши бровою та, схрестивши руки на грудях, уїдливо поцікавилася я. Спокій потроху залишав мене, а балачки до біса втомили.

— Зазвичай спершу вигадують план, а вже потім ідуть. А ти пропонуєш пхатися в таку далечінь, — чоловік зацокав язиком, мовляв, непорядок.

Ми з Мірою вражено перезирнулися. Обидві так і позавмирали з відкритими ротами, мов рибки без води. Очима тільки й залупали одна на одну.

Першою отямилася подруга. Вказуючи на Фантома, промовила:

— Мені його тримати, а ти битимеш? Чи навпаки?

— Та вже й не знаю, — скрипнувши зубами, відгукнулася я.

А сама в голові прокручувала всі можливі варіанти розвитку подій. Можна було копняками або кулаками прогнати цього демониська.

Ач, план йому подавайте. Помічник, йойки-бойки.

— Дами, — Фантом виставив перед собою долоні, — що почалося? Я ж лише озвучив очевидне, а ви тут уже вирішуєте, як зі мною розправитися. Не надто дружно, чи не так? — блакитні очі лукаво зблиснули, а вуста ледь стримували посмішку.

— Чуєш, принцику золотоволосий, — Міра загрозливо звузила очі, підходячи до нього по-котячому граційно. Ступала, наче хижачка, що помітила свою маленьку здобич і вже не відступить від неї ні на крок.

— І чому я тільки з вами зв'язався? — чоловік розчаровано захитав головою, підводячись із крісла. — Ех, добра моя душа, — театрально розвів руками й вирячив очі.

— Ти придуркуватий? — Міра заклякла на півдорозі до Фантома. Нога так і зависла в повітрі, не зробивши наступного кроку. — Лі, це хоч не серце в нього ожило? Як ти там Фатума розчаклувала? Він теж виглядав так блаженно? — закліпавши очима, перепитала водяниця, явно злякавшись за своє майбутнє.

— Ага, — я покривила вустами, пригадуючи той день. — Так, він поводив себе блаженно. Ще посміхався, наче отримав по голові мішком із цеглою. Але тут, — погляд ковзнув на білявчика, що злегка перегравав, — театр одного придуркуватого актора, — на довершення до своїх слів я покрутила пальцем біля скроні.

Демон лише розсміявся. Ну точно блаженний. Чи їх там з народження б'ють по голові?

Нарешті відзубоскалившись, він заговорив більш-менш зрозуміло:

— Моє серце не тут, — поплескав себе по грудях. — Мені зайві проблеми не потрібні. Я дістав його й заховав у надійному місці. Тому моя істинна ніколи не матиме наді мною такої влади, як ти над Фатумом.

— Я щось не зрозуміла, — подруга розгублено почухала кінчик носа. — Як таке можливо? У вас там дверцята якісь, крізь які ви дістаєте й запихаєте назад серця? Лі... — вичікувально поглянула на мене. — У Фатума було щось подібне?

Пригадавши тверді груди Фатума, я вмить почервоніла, мов бурячина на грядці.

— Щоб не було зайвих питань, поясню сам, — становище врятував Фантом. — Це можу лише я, в силу того, що кохання — мій профіль. До речі, для того, щоб розчаклувати Фатума, потрібно дістати його серце. Я дещо над ним пошепчу — й справа зроблена, — він переможно усміхався, схиливши голову набік.

Всього-на-всього дістати серце...