60

***Лінель***

Немов два ховрашки, ми з Мірою тихцем кралися до дверей. Я навіть дихала через раз, щоб непрошений гість, що стояв по той бік дверей, не почув.

— Стій, — прошепотіла, смикнувши подругу за довгий рукав. — Може, треба взяти якусь зброю?

— Розумна думка, — похвалила вона, киваючи. — У мене є кочерга, — в очах заблищали радісні вогники.

— Кочерга? — перепитала я, смакуючи слово на кінчику язика. — Нахіба нам кочерга?

Не знаю чому, але відповідь мені була потрібна зараз і ні секундою пізніше.

У двері вкотре постукали.

— Я чую, як ви шепочетеся, — до вух долинув низький, злегка хриплуватий, але приємний чоловічий голос.

— Хто це? — подумки я перебрала всі голоси, які мені доводилося чути, та нічого схожого не згадала.

— Двері відчиніть — і самі побачите, — гукнув чоловік.

— Я не в тебе питала, — глипнула на Міру. — Неси кочергу.

Та хитнула головою й гайнула в бік кухні. Її не було й хвилини. А повернулася водяниця радісна й із довжелезною залізною кочергою в лівій руці.

— Пішли, — майже одночасно промовили ми з водяницею.

Біля дверей зупинилися. Я вказала пальцем на Міру, а потім на двері.

Вона нічого не зрозуміла, а лише стенула плечима й почухала кінчиком кочерги потилицю.

— Ну тебе, — махнувши рукою, я сама потягнулася до ручки.

Двері розчахнулися різко, без жодного зайвого звуку.

— А-а-а-а-а! — першою заверещала я, а подруга підхопила за мною. — Начувайся!

«Вжух» — кочерга різонула повітря й дивом не зачепила гостя, що вчасно відскочив убік.

— Ну й знайомі у Фатума, — з ноткою образи в голосі прокоментував світловолосий чоловік із вольовим підборіддям, на якому виднілася мила ямочка.

Водяниця наче й не чула слів незнайомця. Розмахнулася й мало не вгатила того по макітрі. Я ледве встигла зупинити Міру від ще одного випаду.

— Стій! — заверещала, кидаючись на захист чоловіка.

Кочерга застигла над нашими головами.

— Лі, ти що таке виробляєш? — злякано скрикнула Міра, відсмикнувши від нас руку зі своїм небезпечним знаряддям. — Я ж могла тебе поранити. На нього... — байдуже махнула рукою в бік білявчика, — блакитненько. Але ж ти моя ліпша подруга. Як би я жила, знаючи, що заподіяла тобі шкоду?!

— Хто-небудь, зробіть щось із цією крикливою особою, бо в мене скоро барабанні перетинки луснуть від шаленого ультразвуку, — саркастично мовив чоловік за моєю спиною. — Втім, тепер принаймні зрозуміло, хто з вас істинна Фатума. Тому, блакитненька, — навмисно виділив саме це слово, — завійся десь, бо мені потрібно поговорити з твоєю подругою. Можеш мені кави організувати, — останнє кинув, мов наказ.

Міра завмерла з роззявленим ротом. Лупала очима то на мене, то на незнайомця. По виразу її обличчя читалося дике бажання ляснути декого по нахабній пиці. І як тільки стрималася, щоб не хряцнути його кочергою по спині?

— Ти хто такий і з якого дива накази роздаєш? — спитала дівчина, примруживши очі. — Тільки кажи правду, бо полетиш звідси швидше, ніж шмаркля з носа.

А щоб слова чоловікові не здавалися порожнім звуком, демонстративно потрусила кочергою. Дала зрозуміти, що у випадку чого неодмінно нею скористається.

— Войовнича, мов жовтороте курча, — блакитноокий гість криво посміхнувся.

— Не ображай її, — я стала на захист подруги. — Відповідай, — ковзнула уважним поглядом по привабливому обличчю.

— Гаразд, — гордо скинувши підборіддя, чоловік розправив комір на мундирі. — Я — Фантом, князь розбитих сердець, а за сумісництвом брат Фатума.