59

***Лінель***

Попиваючи кришталево чисту воду зі склянки, я розмірковувала над тим, що розповіла Міра. Усе було дуже погано. Гірше навіть уявити важко.

З важливого — вся королівська сім'я, включаючи Кая, перебувала в казематі. Їх охороняла мало не сотня пожирачів. Так, саме ці цапоморді почвари стояли на сторожі темних монархів.

А з цього випливало, що Десмонд якось пов'язаний з королем Елевонтом. Аби ж тільки знати, що саме їх зблизило.

Якщо говорити відверто, Десмонд був посередньою особистістю. Тінню Августа...

— Йойки-бойки! — вихопилося з рота.

— Що? — водяниця посунулася вперед і мало не сповзла з плетеного крісла на підлогу. Так і завмерла з широко розплющеними очима, мов здивована лялька.

— А я ж тобі не розповіла найголовнішого, — затараторила, ловлячи себе на тому, що починаю панікувати з новою силою. — Фатум не просто пожертвував собою заради мене. Він віддав свій останній подих, щоб Десмонд провів обряд і повернув з потойбіччя лідера ордену спротиву — Августа.

— Стоп-стоп-стоп, — замахала руками, немов вітряками, подруга. — Я вже вкрай заплуталася. Ти ж сказала, що Фатум живий, то як він міг віддати останній подих?

О, точно! Ще я не встигла розповісти їй про свою домовленість, чи пак договір, з богинею долі. А я думаю: що ж таке важливе пропустила? Чого саме не сказала?

Відставивши склянку на маленький столик, я розправила святкову сукню, яка нині нагадувала собачі вуха, бо так само висіла на мені клаптями.

— Якщо коротко, то до мене прийшла мати Фатума й запропонувала свою допомогу.

— Ого! — очі дівчини полізли на лоба, а сама вона аж підстрибнула, ляснувши себе долонями по колінах. — Сама богиня долі... Певно, дуже хвилювалася за сина, — припустила блакитноволоса красуня.

— Ага, — мугикнула я, кривлячи вуста. — Не те слово...

Я розповіла всю правду про нашу угоду з богинею, відмічаючи зміни в обличчі Міри. Щомиті на ньому відбивалося все більше розчарування й жалю.

— Лі, сонечко, — подруга кинулася до мене. Міцно обіймаючи, гладила по волоссю та спині, промовляючи заспокійливі слова. — Ми щось придумаємо... Знайдемо вихід і повернемо тобі твого Фантика...

— Дякую за підтримку, — щиро подякувала, ковтаючи гіркий клубок у горлі. — Але є речі, на які ми не можемо вплинути. Це якраз одна з них. Тому, будь ласка, поговорімо про щось інше.

— Так, — Міра розгублено кивнула. — Як скажеш. Але все ж спробуй не хнюпити носика раніше, ніж ми бодай спробуємо вирішити цю задачку, — вона подарувала мені теплу посмішку, підбадьорливо стиснувши пальцями плече.

— Що б я без тебе робила? — всередині защеміло від ніжних почуттів.

— Квакнула чи крякнула. — Спіймавши мій злегка пригнічений погляд, Міра спробувала виправитися: — Ще зарано для дурних жартів... Вибач, сонечко, — присоромлено опустила очі. — Я більше не буду, — протягнула, мов маленька дитина.

Ну і як на неї ображатися? Я не змогла. Проте мені здається, ніхто б не зміг.

Тільки-но я відкрила рота, щоб сказати, як ціную нашу дружбу, у двері гучно постукали.

— Ти когось чекаєш? — запитала стривожено.

— Усі, кого я можу чекати, тут. Сама ж знаєш, що в мене не густо з друзями, — пролунала відповідь водяниці. — Хтось обійшов мій захист, і це погано.

Стук повторився й став ще наполегливішим.

— Покажемо їм, де раки зимують? — я кивнула на двері.

— Зробімо це, подруго! — підморгнувши, мовила Міра.