58

***Лінель***

Усе. У мене більше не було дому.

Лютий смерч знищив не лише ельфів, а й ущент зруйнував будинок. Але на мене це аж ніяк не вплинуло. Усередині вирувала дика пустка.

Єдине, що змогло трохи втішити, — Фурчик.

Помітивши мене, помаранчевий клубочок прилопотів і скочив на руки, радісно жестикулюючи лапками. Ну, бодай хтось щасливий поруч зі мною.

— Фуррр, фур-фур, фур-фу-у-ур, — емоційно жалівся, тручись носиком об мою руку.

Я слабко посміхнулася й погладила малюка по голівці.

— Дякую, що ти є, — нахилившись, поцілувала пухнасте чоло.

— Фур? — звірятко допитливо поглянуло мені у вічі. — Фуррр?.. — немов запитувало: «А де мої друзі-леви?»

— Вони мали піти, — нахабно збрехала. Не хотілося засмучувати Фурчика. — І нам потрібно йти.

Детального плану дій я не мала. Однак знала, що повинна допомогти темним ельфам. Судячи з усього, світлі напали на них, прикриваючись зникненням принцеси. Принаймні, це перше, що спало на думку. Розпитати Лео не вдалося, але він уже ніколи не заговорить. Сам винен.

Тим часом ноги принесли мене до знайомого озерця.

— Сподіваюся, ти тут, — вдихнувши на повні груди, я рушила до будинку Міри.

Дощ трохи вщух. Повітря стало свіжішим, і на якусь коротку мить я забула про біль.

Та наскрізь промокла сукня, поділ якої тягнувся за мною розірваними клаптями, швидко про це нагадала.

— Не зараз, — промовила до себе, відганяючи спогади. — Я оплачу втрату Фатума пізніше. Спершу маю врятувати друзів.

Підійшовши до будинку з велетенськими вікнами й блакитною стріхою, я постукала у двері відтінку ніжного лазуриту.

— Лі! — на порозі з'явилася усміхнена Міра. Вона заплигала на місці, мов м'ячик у дитячій руці. — Як же я рада тебе бачити! Слава богиням долі, що ти ціла! — схопивши мене в обійми, голосила водяниця.

Про богинь вона точно підмітила. Одна з них мені й справді допомогла. Якщо це взагалі можна назвати допомогою.

— А чому ти сама? — блакитні очі шукали когось у мене за спиною. — Де він? Де твій Фатум? — схвильовано запитала дівчина.

Я знизала плечима.

— В Інферумі.

Подруга зиркнула на мене одним із тих поглядів, де ясно читалося: «Ти що таке говориш?»

— Він не міг тебе покинути. Будь-хто, але не твій закоханий демон, — хитаючи головою, говорила Міра.

— Прошу, люба, поговорімо про це потім, — тремтячим голосом попросила я. Ще трохи — й знову бризнуть сльози.

Водяниця застигла з відкритим ротом. Хотіла ще щось запитати, але, помітивши мій стан, стрималася.

— Так, звісно, — кивнула, запрошуючи всередину. — Я тобі зараз заварю наш фірмовий чай із чортополохом і лепехою. Він допоможе впорядкувати думки, — ласкаво приговорювала подруга, тягнучи мене за собою. — Сідай, — вказала на м'який диван біля стіни.

Вчасно згадавши про пиріг з очеретом, яким раніше пригощала нас Міра, я зметикувала, що краще відмовитися від чаю, поки не пізно.

— Люба, я не хочу чаю. Якщо можна, то краще склянку води, — видушила посмішку, щоб не видаватися такою стражденною.

— Ох, — забідкалася господарка будинку. — Лі, зараз усе буде. А я тобі таке розповім, що волосся дибки стане...

— Світлі ельфи захопили королівство? — зробила припущення я.

— Як ти здогадалася? — Міра спинилася, так і не дійшовши до кухні. Поглядала на мене, мов на ожившу чудасію з п'ятьма лапами й хвостом, як у щуки.

— Мені люб'язно натякнув Лео, — пояснила коротко, не вдаючись до деталей.

Наші погляди зустрілися. Ми обидві розуміли, що на нас чекала довга розмова.