57

***Лінель***

Спустошена й розбита, я посунула додому. Мене огорнула апатія, що з усіх сил намагалася заглушити біль. Однак він не відступав. Уперто обпалював зсередини, стискаючи нутрощі в тугий вузол.

Я втратила контроль над власною магією. Вона вирвалася на волю й змінила сонячний день на зливу з грозою. Саме те, що вирувало в мені.

Дорога розмилася. Всюди був бруд і кваша, що чіплялася липкими згустками до підошви туфельок.

В очах щипало. Волосся спадало мокрими пасмами на обличчя. Поділ сукні прилипав до ніг, ускладнюючи можливість рухатися. А я вперто йшла, не зважаючи ні на що.

Упевнена: я мала жахливий вигляд. Але кого це хвилює? Точно не мене.

Намагаючись не думати про останні події, я врешті-решт прийшла до свого будинку.

Гадала, ніби тут на мене чекатиме спокій. Але як же я помилилася... Однак про все по порядку.

Ледве моя нога ступила на ґанок, назустріч вийшов Лео. І вигляд мав він дещо дивний. В очах виднівся тріумфуючий блиск. Там плескалося щось навіжене.

— Лінель, — вигукнув моє ім’я, сплеснувши в долоні. — А я вже думав, що не побачу тебе. Втім, скоро ми знову попрощаємося, тож не звикай до моєї компанії.

Спершу я не зрозуміла, що саме мене насторожило. Але здогадка спалахнула в мозку, мов шалена стріла, випущена з лука мисливця. Швидко, точно, влучно...

У смарагдових очах ельфа було що завгодно, окрім здивування. Мій вигляд геть не збентежив його. Не схвилював і не спантеличив. Отже, він очікував чогось такого. А це означало: чоловік мав відношення до нападу Десмонда.

Однак він лише пішак. За його спиною стояла значно більша фігура. Наприклад, король Елевонт. Ось хто ідеально підходив для ролі владного покровителя.

— Що ви зробили? — холодно спитала, відчуваючи, як згустки магії прискорено течуть по венах.

— Ти про що, Лінні? — вишкірившись, Лео вдав, ніби не розуміє. А ще навмисно назвав мене так, як робив це Кай.

— Де Кай? — страшна здогадка вже поселилася в мені. — Лагерда? Міра? — важко дихаючи, я злісно стискала руки в кулаки. Відчувала бій, який маю прийняти й перемогти.

— Лагерда там, де й мала бути увесь цей час. Наша маленька принцеса дуже вчасно втекла. Сама того не знаючи, допомогла нам втілити в життя план, який давно чекав свого часу, — ельф злісно захихотів. А вже за мить натягнув на обличчя сувору маску й гучно гаркнув: — Схопити відьму!

Невідомо звідки й узялися ельфи в обладунках. Їх було четверо, і всі, як один, посунули на мене.

— Даремно, Лео, — я захитала головою, смакуючи на язиці безодню, сплетену з моєї власної магії. — Від сьогодні я не та Лінель, що була раніше. Не чекайте милості чи пощади. Перед вами чорна відьма, тож схиліть голови або згиньте!

Я не брехала. Втрата Фатума змінила мене. Біль був настільки великим, що я вже не могла з ним впоратися. Тому й кинулася в обійми гніву. Це він нині наповнював мене своєю нищівною міццю.

Більше не було помаранчевого світла, яке подарував наш з Фатумом зв'язок. Чорнота й пітьма захопили моє тіло та думки.

— Fiento merra qvatro! — викрикнула я, піднімаючись над землею.

Страшний смерч з’явився в моїх руках. Щомиті розширюючись, він уже не поміщався в долонях. Усього за кілька секунд став розміром з комору.

— Ловіть! — смерч полетів у нажаханих ельфів.

— Ніколи не чіпайте відьму з розбитим серцем, — прошепотіла радше для себе, бо в тому шумі, що зчинився, мене ніхто б не почув.