56

***Лінель***

Почуте вибило останні краплі надії на щастя.

Переді мною стояв вибір: життя Фатума чи кохання. На одній чаші вагів — моє серце, на іншій — той, хто «полагодив» мене, подарувавши віру.

Чи могла я вчинити з ним бездушно? Хіба мала право знехтувати його жертвою заради власних забаганок?

Вибір очевидний.

— Я згодна, — впевненість у голосі яскраво контрастувала з агонією в душі.

Та чи залишиться від неї бодай щось? На мене чекала вічність самотності, що не страшно. Гірше те, що поряд зі мною більше не буде того єдиного. І як з цим жити, я поки не знала.

— Згодна? — темні очі зіщулилися з недовірою. — Можливо, ти не правильно мене зрозуміла? — в'їдливо запитала мати Фатума. — Він взагалі забуде про твоє існування. Це кінець всьому, що було між вами. Більше не буде зустрічей, обіймів, поцілунків... Йому взагалі не можна тебе бачити, інакше... — різко затихла, але в тому мовчанні вгадувалася відповідь.

Страшна правда вже кружляла в повітрі.

— Я зрозуміла... — більше не змогла сказати ані слова, лиш міцніше стисла між пальців медальйон.

Попри прохолоду металу, мене ніби обпікало вогнем. Шкіра горіла, а тілом проходили електричні розряди. Відчуття, немов я палала й водночас тремтіла, закута в брилу льоду.

— Добре, — бездушно озвалася богиня.

Щойно вона клацнула пальцями, в повітрі з’явився білосніжний аркуш паперу. Навколо нього снували блакитні язички полум'я, а по центру проступали слова.

— Що це? — мене вже не дивувала власна беземоційність.

— Договір, — коротка відповідь, що аж ніяк нічого не прояснила, а лише більше заплутала.

— Ви збираєтеся укласти зі мною договір? І чим же мені його підписати?

Очікувано, що чорнил я із собою не носила. Ніколи не мала такої звички.

Жінка хижо всміхнулася. Мовчки схопила мене за руку, а тоді, висмикнувши з волосся шпильку, штрикнула нею мій палець. Маленька червона крапля з'явилась на білосніжній шкірі, мов рубін на снігу.

— Це... байдуже, — покривила вустами, відчуваючи гіркоту на язиці.

Притискаючи палець до паперу, богиня щедро розмазала червоне на білому. Наче отримувала від цього задоволення.

— Це все, відьмо, — відпускаючи мою руку, повідомила одна з тих, хто мав владу над чужими долями.

Договір зашипів у блакитному вогні й зник. Більше нічого не нагадувало про те, що я щойно зробила. Біль від уколу був незначним у порівнянні з душевним, тож я на нього не зважала.

Гордо скинувши підборіддя, жінка обернулася, збираючись піти. Я ледве встигла вхопитися за її лікоть.

— Що ти робиш? — гострий, мов кінчик леза, погляд ковзнув униз. Проте спроби звільнитися вона не здійснила.

— Як я можу бути певна, що ви не обдурили мене? — запитала єдине, що було важливим.

Хмикнувши, вона мовила:
— Я б так не вчинила. Фатум — мій син.

— Але ж раніше ви не надто переймалися ним, — я не відступала.

— Менше з тим.

Богиня долі заплющила очі, а коли розплющила, там вже не було звичного білка й чорного кристалика в золотавому обідку. Переді мною ожила картина: Фатум сидів у чорному кріслі, гортаючи якусь книгу. Поруч з ним розвалилися Бруно та Браво. А місце, де вони були, нагадувало бібліотеку. Я зробила такий висновок, помітивши праворуч від демона стелажі з десятками книг.

— Упевнилася? — жінка кліпнула й видіння зникло.

— Це... це зараз? — важко ковтнувши слину, я видушила із себе питання.

— Так, Лінель, — вона вперше назвала моє ім’я. — Фатум в Інферумі. Щасливо проживає своє нове життя. І передбачаючи твоє наступне питання, скажу так: ніхто не нагадає йому про тебе, навіть не сподівайся. Для всіх мій син ніколи не покидав виміру демонів і не зустрічав істинну пару. О, поки не забула... — вона повчально виставила переді мною пальця, — якщо подумаєш, ніби найрозумніша й наблизишся до нього — він помре. Цього разу назавжди, без жодних варіантів.

Різко смикнувши рукою, вона вирвала її з моїх занімілих пальців.

— Якщо ви знали моє ім’я, то чому називали відьмою? — це на мало великого значення, та я все ж уточнила, не дуже розраховуючи на відповідь.

Співрозмовниця встигла відвернутися від мене й навіть зробила кілька кроків. Проте спинилася. Не повертаючи голови, кинула через плече:

— Попри наші напружені стосунки з сином, я справді цікавилася його життям, хоча й не демонструвала цього. Знаєш, Лінель, я дуже завинила перед ним... А ти... — голос несподівано затремтів. — Зробила те, чого не змогла б я. Прирекла себе на страждання, а все заради нього. Тепер ви будете самі, без... — затихла, шумно вдихаючи повітря. — Ще зарано. Скоро сама все дізнаєшся... Але ти, Лінель, заслуговуєш поваги. Заслуговуєш, щоб доля зверталася до тебе на ім'я.

Богиня зникла у чорному тумані, а я стояла, силячись осмислити почуте.