55

***Лінель***

— Що? — перепитала я, гадаючи, ніби неправильно почула богиню. — Забути? ЗАБУТИ?! — скрикнула істерично, звузивши очі до шпарин. — Хіба ви не маєте сил, щоб повернути власного сина? Невже вам усе одно?

Я підлетіла до жінки, геть не відчуваючи перед нею страху. В мені закипала злість.

— Заспокойся, відьмо, — у владному голосі скрипнула крига. Немов хтось провів гострим лезом по шматку льоду. — Фатум зробив свій вибір. Дурний, — скривила обличчя, поглянувши на мене з відразою, — та все ж вибір. А своїми голосіннями ти нічого не досягнеш, тож відпусти його.

Здавалося, що голова жінки здійнялася ще вище. Упевненість і сила відчувалися в кожному її русі. Струменіли в гострих рисах обличчя, що проглядалися за вуаллю.

— То ви прийшли сказати, що це кінець? — з недовірою поцікавилася я, міцніше стискаючи в руці медальйон демона. Останній місток між мною та коханим.

— Так, — легкий кивок, мов милість стражденному. — Від твоїх криків у мене почалася мігрень, — додала, торкнувшись кінчиками пальців до скроні. — Віддай мені медальйон і покінчімо з цим.

Жінка простягнула до мене руку. Від надміру різкого руху рукав її вбрання мало не злетів угору.

— Ні, — я захитала головою, інстинктивно відступаючи. — Це єдине, що залишилося від нього. Не віддам, — виплюнула відмову крізь стиснуті зуби. — Це моє... Фатум був МОЇМ демоном!

Я була безсилою перед богинею, але вперто стояла на своєму. Якщо вона хоче забрати медальйон, то має дуже добре постаратися. Без бою ця жінка нічого не отримає.

— Дитинко, ти навіть не уявляєш, ЩО я можу зробити з тобою за непослух. Тож не випробовуй моє терпіння, — в темних очах сколихнулася безодня.

Богиня повільно ступила в мій бік. Крок — вирок. І вона була готова виконати його без тіні жалю.

— Ви бажаєте забрати його, бо не хочете чути правди, — настала моя черга гордо підняти голову. — А знаєте чому? — не чекаючи на відповідь, я продовжила: — Бо вас не обходить доля власного сина. Вам головне — не чути страждань, якими наповнений мій крик. Адже це дратує й приносить вам головний біль... — я схилила голову набік. — Яка ви мати після цього?

— Не смій судити мене, відьмо, — блиск у кутиках її очей мав загрозливий відтінок.

Якби мене попросили описати його, я б, не роздумуючи, назвала смертельно-чорний колір, що не мав навіть натяку на світло.

— Чому? — вихопилося з викликом. — Хіба це не правда?

— Що ти взагалі знаєш? Та, що втекла від власної долі, ховаючись... — гостра щелепа кивнула на золотий артефакт у моїй правиці, — від своєї істинної пари за допомогою його ж медальйону.

— Вам не гірше від мене відомо, що це в минулому, — не погоджуючись, я інстинктивно зробила крок уперед. Наступала на саму богиню, не переймаючись можливими наслідками.

Хтось скаже: «Дурна». Але насправді то був відчай. Якщо Фатума більше немає, то й мені не місце серед живих.

— Гадаєш, усе так легко? — тонка брова запитально вигнулася.

Однак я помітила в цьому жесті злам. Тріщина вже пішла крижаною оболонкою, що приховувала богиню від світу.

— А хіба ні? Невже для такої могутньої жінки, як ви, є щось неможливе? — я стенула плечима, щиро дивуючись припущенню.

Жінка наблизилася до мене впритул. А разом із нею — тяжкий аромат орхідей. Він різко вдарив у ніс, мов чужа рука по щоці.

— Усе має свою ціну. На що ти готова заради Фатума? Чим пожертвуєш? — кинула питання, гадаючи, ніби зможе збентежити мене ними.

— Я віддам своє життя в обмін на його, — нині мій голос дзвенів металом. А ще там була впевненість. Щира й непідкупна.

Змірявши мене черговим холодним поглядом, богиня коротко розсміялася. Навіть не зверхньо, а з гіркотою. Ніби знала те, чого не знав ніхто.

— Твоє життя — занадто мала плата. Ти маєш заплатити коханням.

— Я не розумію... — мовила, розвівши руками.

— Ваш зв'язок зникне, щойно Фатум зробить свій перший подих. А його серце знову стане каменем, — нещадно били слова богині, що й не думала зупинятися. — Він не пам'ятатиме тебе. Не знатиме. Не кохатиме...