54

***Лінель***

Проблиск свідомості запалахкотів у мені раніше, ніж я спромоглася розплющити очі.

— Фатум, — ім'я демона злетіло з вуст, мов листочок з дерева.

Перший ранковий промінчик сонця лизнув моє обличчя. Я підірвалася на ноги, нервово озираючись навсібіч.

Навколо мене дерева. Дуже багато дерев. Це місце мені добре знайоме, адже я часто ходила до лісу по трави та ягоди.

— Що ж ти наробив?! — у розпачі викрикнула в порожнечу.

Пам'ять нагадала, як Фатум погодився віддати Десмонду свій останній подих в обмін на моє життя. Він наказав Бруно віднести мене якнайдалі від пожирачів. Мої протести ніхто не послухав.

Я виривалася й кричала. Намагалася вкусити мерзенного чаклуна, але той був сильнішим. Він посипав на мене сонний пилок, і все...

Пітьма оповила мою свідомість, заколисавши, ніби маленьку дитину. І тепер я сама. А найгірше те, що зараз ранок.

— Ні! — я побігла, не розбираючи дороги.

Поділ сукні заважав рухатися. Та я не зважала. Падала й знову піднімалася. Уперто поспішала туди, де на нас скоїли напад.

Не знаю, на що я розраховувала, але не могла інакше. Не мала сил лишатися на місці, коли коханого демона не було поруч.

Всередині все пекло у вогні тривожного передчуття, яке неможливо прогнати. Воно є і буде в мені, допоки я не знайду Фатума. Та чи побачу я його?

Сльози котилися градом, застилаючи очі. Я майже не бачила нічого попереду себе. Суцільна пляма.

Однак це не спинило мого запалу. Я лише пришвидшилася.

Гілки дряпали моє обличчя, шию та руки. Хлистали тоненькими батогами по чутливій шкірі, лишаючи мені в нагороду за смиренність болючі сліди. А я продовжувала бігти.

Не відчуваючи плину часу, я була відірвана від реальності. Тому не могла точно сказати, наскільки швидко прибула на місце.

Немов прокинувшись від сну, поглянула перед собою. Очі відразу ж помітили перекинуту карету. Вирвані з петель дверцята лежали на брудній землі, мов нагадування, що це реальність.

На дорозі сліди від десятків ніг. Трава навкруги зім'ята. Але жодної живої душі навіть не чутно.

— Де ж ти?! Невже це кінець? Фа-а-а-а-атум!!! — закричала пораненим звіром.

Підійшовши до карети, я зазирнула всередину. Як і очікувалося, там мене зустріла порожнеча зі своєю одвічною сестрою — тишею.

Зненацька мій погляд вловив блиск. Сонячний промінь вказав мені на щось, без сумніву, важливе.

Я потягнулася за предметом, яким виявився медальйон Фатума. Той, що приховував мене від демона цілісіньких п’ять років.

Біль дужче стиснув моє серце. Але я не втрачала надії. Не мала права здаватися.

— ФА-А-А-А-А-А-АТУМ!!! — викрикнула з надривом.

Як істинна, я спробувала прикликати коханого за допомогою його іменного медальйону. Притискаючи дорогоцінну річ до грудей, кликала демона, аж поки не захрипла. Навіть коли язик уже майже не слухав мене, а горло пекло в стражденному вогні, я продовжувала промовляти найрідніше ім'я, осівши на холодній землі.

— Він не прийде, — пролунав жіночий голос з металевими нотками.

Я озирнулася й побачила її — одну з богинь долі. Жінку, одягнену в сукню, що нагадувала шати, виткані із самого туману. Довгий поділ тягнувся за нею, мов дим. Вродливе, але вже зріле обличчя частково приховувала вуаль.

— Ви? — я не вірила власним очам. — Це ви! — підхопилася на ноги.

Жінка наче не чула мене. Холодно правила своє:

— Мій син не прийде, бо його вже немає серед живих. Забудь і відпусти Фатума, відьмо.