53

***Фатум***

— НІ!!! Не чіпай її! МОЯ!!! МОЯ!!! МОЯ!!! — я вже не міг стримати себе. Не контролював страх, що вирвався з мене від побаченого.

Моя квіточка! Ніхто не мав права торкатися до неї. Вона — моя королева. Єдине, що в мене є.

— Припини боротися й, можливо, я пожалію Лінель.

Чаклун підчепив кінчиком ножа пасмо волосся квіточки. Це була демонстрація його влади. Тріумф зла.

— Чого ти хочеш? Навіщо робиш це? — я припинив опиратися, й мене відразу ж схопили пожирачі.

— Мені дещо потрібно, — загадково мовив ворог, криво посміхаючись. — Від тебе, Фатуме, — каптур злетів з обличчя чоловіка, а очі зло зблиснули.

— Хочеш дістатися до моєї матері? — припустив я.

Багато хто жадав підкорити собі бодай одну із трьох богинь. Навіть не знаю, як, але мій батько зміг зацікавити божественну істоту, що плела долі. На хвилинку, звичайний демон. І це лише доводить, що в житті все можливо.

Однак він прагнув зблизитися з богинею не через велике кохання. Батько марив владою і думав, ніби спільна дитина (тобто я) посприяє цьому. Та мама була непохитною.

Пізнавши лихі наміри свого чоловіка, вона пішла. Залишила мене в Інферумі, викресливши нас обох зі свого життя.

Ми не спілкувалися з нею близько трьохсот років. І лише після загибелі батька відновили зв'язок. Але між нами ніколи не було стосунків, як у матері й сина. Жодного тепла.

— Коли я сказав, що мені потрібно дещо від тебе, то саме це й мав на увазі, — озвався чоловік у каптурі. — Ти забрав життя Августа...

— Август був негідником... — Лінель не змогла договорити, бо отримала дзвінкий ляпас.

Я сіпнувся в бік чаклуна, але мене втримали на місці десятки лап пожирачів.

— Не чіпай її! Не смій розпускати рук! Вона — на порядок вище всіх вас разом узятих!

Він ніяк не відреагував на мої слова. Дивився лише на квіточку.

— Це все трапилося через твою зраду, — гарикнув він. — Ти перейшла на бік мерзотних демонів, хоча й давала слово служити ордену до останнього подиху, — важка чоловіча рука стисла лікоть дівчини. — Я знищу вас обох: тебе й твого демона. А ось Август повернеться. Чуєш мене, Лінель? Август повернеться, — виплюнув слова, мов отруту, в самісіньке обличчя квіточки.

— Припини знущатися з неї! — лютував я. — Говори зі мною. Відпусти Лінель. Відпусти мою королеву!

Я не втрачав надії вирватися. Але чим більше опирався, тим міцніше стискалося навколо мене кільце з пожирачів.

— Гаразд, — зверхньо мовив Десмонд. — Я відпущу відьму, але з умовою, — зміїні очі очікувально увіп’ялися в моє обличчя.

— Проси все, чого хочеш, тільки відпусти дівчину, — я не забарився з відповіддю.

Мерзотник переможно захихотів. А відсміявшись, сказав:

— Ти забрав останній подих Августа й маєш віддати свій.

— Що? — з язика зірвалося питання.

Невже це те, про що я подумав?

— Для повернення нашого лідера Августа не вистачає лише останнього подиху того, хто обірвав його життя.

— Ти серйозно? — стиснувши щелепу ледь не до хрусту, випалив зі злістю. — Минуло п'ять років. Навіщо тобі це? Ордена більше не існує.

— Орден нікуди не зникав. Ми накопичували сили, — зневажливо кинув чоловік. — То що, Фатуме, твій чи... — смикнув Лінель за руку, від чого вона похитнулася й заледве втрималася на ногах, — її останній подих? Думай швидше, бо годинник «цок-цок».

Квіточка замотала головою:

— Не роби цього! Прошу, Фатуме, — в її очах застигли сльози.

Наші погляди зустрілися: її — благальний, мій — непохитний. Рішення було прийнято ще п'ять років тому, коли моє серце ожило й уперше забилося для цієї прекрасної відьми.