52

***Лінель***

Я вчепилася в мундир Фатума, боячись відпустити його. Не тому, що мене лякало падіння. І зовсім не через страх за своє життя.

Насправді я боялася, що мій демон кинеться назустріч небезпеці. А втратити його для мене було гірше загибелі.

— Квіточко, — низький тенор відображав хвилювання. — Я маю розібратися з тим, хто насмілився напасти на нас. Однак не зможу цього зробити, доки ти триматимеш мене з такою силою. Послаб хватку, кохана. Дозволь врятувати найдорожче, що в мене є — тебе.

— Я піду з тобою, — сказала, мов відрубала, підібгавши вуста.

Тільки-но договорила, як карету не просто захитало — її закрутило на місці. Завертіло з такою силою, що ми не втрималися й полетіли вниз. І якби не блискавична реакція Фатума, моя голівонька б не уникнула болючого зіткнення з твердою поверхнею.

Він притримував її однією рукою, а іншою — оповивши талію — притискав мене до своїх гарячих грудей.

На щастя, внаслідок падіння я не постраждала. Коханий вберіг. Опинившись на ньому згори, поки що відбулася легким переляком.

Навкруги стояв страшний гул. Чи то в мене у вухах гупав пульс?

— З тобою все гаразд?! — заголосила, намагаючись перекричати шум.

— Так, — відгукнувся демон, підводячись. — Нам слід залишити карету.

Притримуючи мене за стан, він посунув до дверцят.

Зненацька вони відчинилися. Розчахнулися прямісінько перед нашими здивованими обличчями.

Те, що я побачила, вибило повітря з моїх легень. Цього просто не могло бути. Не тут. Не зараз. Ніколи.

— Вітаю, сестро, — насмішкувато пробасив чоловік у чорному каптурі.

Я відразу впізнала цей голос. Він належав Десмонду — найближчому соратнику Августа. Колись ми всі входили до ордену спротиву. Мали ціль: знищити демонів і отримати безмежну владу.

— Десмонд, — гарикнула я, намагаючись вхопитися за його мантію. — Це твоїх рук справа? Ти мерзенний щур! Забув, що ордену більше немає?! Зніми цей каптур!

— Взяти відьму й демона! — грізно наказав чаклун, відступаючи вбік.

Тієї ж миті до нас потягнулися десятки лап пожирачів. Не боячись нашкодити, вони схопили нас, мов брудних тварин. Відірвали мене від коханого, невпинно збільшуючи між нами дистанцію.

— Відпустіть її! — зло загарчав Фатум, б’ючись одразу з п’ятьма почварами.

Бруно та Браво теж поспішили на допомогу. Вже не знаю, як вони звільнилися з упряжі, але леви рвали все, що бачили на своєму шляху.

На жаль, ворогів було занадто багато. Від кількості пожирачів у мене рябіло в очах. Скільки не силилася, а порахувати так і не змогла.

Боротьба була нерівною. Питання часу, коли Фатум та леви впадуть на землю без сил.

Однак це не зупиняло мого войовничого Фантика. Він безупинно відкидав від себе почвар, вперто рухаючись до мене.

Навколо нього запалав вогонь. Навіть в очах тліло помаранчеве багаття. Лють ожила в його обличчі, зробивши чоловіка невразливим до болю.

Уздовж щоки текла тонка червона цівка, але демона це зовсім не бентежило. Збожеволівши від люті, він осатаніло боровся з ворогами.

— ВІДПУСТІТЬ МОЮ ЖІНКУ!!! — від рику, що вирвався з горла Фатума, здригнулася земля.

— Оце вже ні! — випалив Десмонд, дістаючи з-за пояса довгий ніж.

Чаклун опинився біля мене так швидко, що я навіть кліпнути не встигла.

Ухопивши мене за волосся, потягнув до себе.

— Або ти здаєшся, або прощаєшся з відьмою, — попри те, що Десмонд дивився на мене, звертався до Фатума. — У тебе є кілька секунд, — ніж зблиснув над моїм обличчям, мов передвісник кінця.