47

***Лінель***

Дружньою вервечкою ми ступили до вітальні. Попереду — войовничий демон, за крок від нього я, а позаду — злякана ельфійка, що замикала наш ланцюжок.

Загарчали леви. Щось гучно гепнуло, відлунюючи дзвінким брязкотом.

Якщо той непроханий гість розбив бодай один мій глечик із рослиною, я особисто відкручу йому його «казаночок». Ох, комусь дуже не пощастить познайомитися з моїм праведним гнівом.

— Стій, де стоїш! — наказав Фатум, щойно переступив поріг вітальні.

Не стерпівши, ми з Лагердою визирнули з-за демона, мов дві зацікавлені куріпки з-за дерева.

— Лео? — тоненько скрикнула ельфійка, обходячи Фантика. — Ти що тут робиш? І чому двері вибив? — погляд ковзнув кімнатою, вказуючи на вхід до будинку, де більше не існувало жодної перепони. Двері лежали на підлозі, павши жертвою ельфа в металевих обладунках із вигравійованими на них лотосами.

Він виставив перед собою руку з мечем і посунув на Фатума.

— Я врятую вас, принцесо, — гаряче запевнив, хижо позираючи на мого демона.

Ну, таке стерпіти я аж ніяк не могла. Ніхто не мав права задиратися до Фантика. Ніхто, окрім мене.

— Гей ти, — я вискочила вперед, мов чортеня з табакерки. — Зброю прибери, бо я тобі зараз покажу, що таке розлючена відьма.

Грізно зсунувши брови, склала руки в боки й поглянула на чоловіка так, мов бажала спалити поглядом.

— Квіточко, — Фатум кинув швидкий погляд у мій бік. — Я ж просив тебе бути ЗА моєю спиною, — похитав головою, усім виглядом демонструючи розчарування.

— Ніхто нікого не чіпатиме, — вибагливо мовила принцеса. — Лео — мій охоронець, і він нізащо не ослухається наказу.

— Принцесо, — брова світловолосого чоловіка запитально вигнулася. — Хіба вас не тримають у заручниках? Не викрали ці… — звузив очі, глипнувши спершу на мене, а потім і на Фатума. — Ви так раптово зникли. Король Елевонт сам не свій від хвилювання. Відправив на ваші пошуки десятки найкращих солдат.

Ось мої побоювання і справдилися. Це ще нам пощастило, що першим припхався всього один, та й то добре знайомий Лагерді охоронець. А якби їх було більше? Взагалі б розтрощили будинок.

Мій погляд уже знайшов розбиті черепки, навколо яких лежала земля та зім’ятий від чоловічого черевика пагінець арденії. Я пригадала, що сама поставила горщик із цією лікарською рослиною до дверей. Тепер, звісно, дуже жалкувала, але нічого не поробиш.

— Якщо ти й справді її охоронець, то із завданням не впорався, — прохолодно констатував Фатум. — Бруно, Браво, можете відпочити. Від такого вояки не слід чекати проблем. З ним навіть наша квіточка впорається. Кохана, — лукаво підморгнув, — де там твоя скалка… Ой, тобто зброя, — грайливо поплескавши себе по вустах долонею, поспіхом виправився мій інферумський жартівник.

Його почуття гумору мені подобалося. Іноді виводило з себе, але завжди змушувало посміхатися.

— Що ти сказав? — у ельфа від обурення аж очі на потилицю підскочили. Так-так, не полізли, а підскочили, мов м’ячики. — Ану повтори, — вістря меча вказало на демона, що незворушно спостерігав за ним без тіні хвилювання.

— Лео, припини! — взвигнула наша золотоволоска.

Вона вмить наблизилася до ельфа й, поклавши руку на долоню, що міцно тримала меч, змусила чоловіка опустити зброю. — Це мої нові друзі. А з друзями не можна так поводитися. Тим паче, я ще планую в них пожити деякий час.

Обличчя ельфа видовжилося від здивування.

— Ви не можете залишитися… Король буде в гніві. А вам не гірше, ніж мені, відомо, у що це все може перерости.

Від слів Лео віяло застереженням. Отже, мої побоювання були не такими вже й безпідставними. Дехто зовсім не добряк.

Але ж ми обов’язково щось придумаємо. Іншого вибору у нас однаково немає.