36

***Лінель***

Наша розмова ні до чого не привела. Кожен лишився при своїй думці.

Фатум наполягав на тому, що мені не слід залишатися в поселенні ельфів, де щодня ставало дедалі небезпечніше. Він не натякав, а прямо говорив про мій переїзд до Інферуму.

Подумати тільки! Чоловік хотів, щоб я жила у вимірі демонів. І це, знаючи моє ставлення до його народу.

Так, я вже прийняла той факт, що мені подобається демон. Але ж тільки один. Не народ вцілому, а конкретно один-єдиний Фантик.

Коротко кажучи, години зо дві ми з Фатумом сперечалися щодо можливого переїзду.

Міра уважно спостерігала за нашою перепалкою й натхненно жувала пиріжки. Навіть встигла ум’яти цілу тарілку за час нашої суперечки. На хвилинку, там було сім пиріжків.

І куди їй стільки влізло?

Я інколи дивуюся тому, скільки моя подружка їсть. Це ж справжнісінький талант — уминати за обидві щоки купу їжі й геть не повніти. Слід зазначити: вона як була худенькою і мініатюрною, такою й лишилася. Жодного зайвого кілограмчика в талії не набрала. То хто із нас двох відьма?

А я останнім часом піднабрала. Ех, сумно…

— То ми домовилися? — вкотре запитав Фатум, торкнувшись моєї руки. — Переїдеш в Інферум?

Мабуть, всоте за сьогодні я окинула його міцно збиту фігуру згори донизу. Зітхнула й примирливо відповіла:

— Я подумаю над твоєю пропозицією, — помітивши в темних очах бажання заперечити, швидко додала: — а зараз маю поглянути, як там наш постраждалий.

— Що з ним станеться? — буркнув чоловік. — Ти б краще за себе так хвилювалася, аніж за цього ельфа.

Я могла побитися об заклад, що в голосі Фатума прослизнули ревнощі. Однак такий уже він. Геть не вміє контролювати свої почуття до мене. А все через наш зв’язок, який робить із нього запального ревнивця.

Не відповівши на слабкий протест демона, я залишила кухню. Не зронила жодного слова, відчуваючи, що крапку ще однаково не поставлено й ми обов’язково повернемося до цієї теми.

Щойно я увійшла до кімнати, де відпочивав Кай, відчула неймовірну важкість. Немов щось невидиме впало на плечі, тягнучи їх донизу. Навіть повітря, що мало наповнювати легені киснем, було гірким. Приносило тихий душевний біль.

— Лінні, — слабко покликав принц, протягуючи до мене руку.

— Не потрібно, — мотнула головою, наближаючись до ліжка. — Тобі скоро стане краще, — запевнила, сідаючи на краєчок, від чого постіль протяжно скрипнула під моєю вагою.

— Не стане, — заперечив він. У його очах спалахнуло щось щемливе. Наче іскра, яка мала надати віру в майбутнє, а натомість — забрала все, що було важливим.

Не стримавшись, я поклала долоню на руку Кая. Цей жест не був обіцянкою, він слугував правдою. Чоловік на неї заслуговував. Отже, отримає.

— Кай, — вуста вмить пересохли, — я маю тобі дещо сказати…

Було складно зібратися з думками й підібрати слова, які б не образили друга.

— Ти впевнена у своїх почуттях? — запитав він, немов відчув те, про що я хотіла з ним поговорити.

Легкий нахил голови на знак згоди.

— Так, Кай. І мені боляче… боляче знати, що я причина твого розбитого серця. Але…

— …інакше ти не можеш, — закінчив замість мене, невесело посміхнувшись. — За це я й покохав тебе, Лінні.