34

***Лінель***

Я неслася так, немовби мала за спиною два крила. Лопотіла й аж підскакувала, боячись не встигнути.

Наче нічого не змінилося: сонечко огортало землю своїми промінчиками, вітерець ніжно потріпував листя на деревах, а час уперто продовжував свій плин. Та я знала… розуміла, що це омана.

Опинившись мало не в епіцентрі подій, я вчасно спинилася. Отетерілим поглядом окинула поле бою й не стримала гіркий схлип.

А сумувати було чому. Перш за все, Фатум боровся на мечах аж із сімома пожирачами магії. Звісно, Бруно та Браво допомагали господарю, але сили однаково були нерівні.

Погляд ковзнув подвір’ям. Місцем, що раніше слугувало мені тихою гаванню. Проте нині являло собою чистий хаос.

Я помітила їх… помітила друзів: Міру та Кая.

Принц лежав на траві, а поруч із ним швидко розповзалася бура калюжка. Змінюючи відтінок завжди зеленої трави на більш темні тони, вона не давала марних надій.

Подруга сиділа біля ельфа. Її ніжно-блакитне вбрання замастилося брудом, та дівчина цього не помічала. Увага Міри була прикута до темноволосого чоловіка, груди якого важко опускалися при кожному вдиху.

Поки я гаяла час на розглядання, не помітила, як до мене наблизився один із почвар. Лише злісне рохкання, мов у дикої свині, змусило стріпонутися.

— Йойки-бойки! — зарепетувала я, махнувши косою.

«Жжжух…» — повітря розрізав гострий наконечник.

Потвора здивовано закліпала очима, чухаючи макітру, з якої посипалося волосся. Чесно кажучи, я не очікувала такого ефекту. З переляку так мотнула тією косою, що й не зрозуміла, куди вона була націлена.

— Ану геть від мене, — верескнула я, погрожуючи пожирачу імпровізованою «зброєю».

— Трініто нео квант, — забурчала істота, не збираючись здаватися.

Воно посунуло на мене. Виставило перед собою велетенську лапу з мечем і несамовито загорлало щось незрозуміле.

Я приготувалася до неминучої сутички. Та, як виявилося, даремно. Доля вирішила подарувати мені свою посмішку.

Щойно я змахнула рукою з косою, помітила Міру, що неслася до нас темною тінню. Її блакитне волосся зміїлося по плечах, нагадуючи водоспад із джерельною водою.

— Н-н-на! — гримнула вона, копнувши лиху почвару під дупу. — Ось тобі! — не вгавала, наносячи удари по хребту пожирача.

А я що, повинна була стояти осторонь, коли таке відбувається? Оце вже ні.

Я теж підскочила й заходилася гамселити цапомордого держаком коси. Ох і закряхтів він. Аби тільки хтось чув.

Однак нас із Мірою вже хрінчик зупиниш. Дві фурії, що вийшли на стежку війни.

На жаль, пожирач усе ж зміг вивернутися й чкурнути ген за обрій. Так побіг, що в мене аж в очах зарябіло. Курява здійнялася, наче від стада віслюків. Не вистачало лише характерного для цих тварин «і-а».

— Що трапилося? — запитала я через мить, перевівши подих.

— Ці… — блакитна голівонька кивнула на поріділі ряди пожирачів, з якими вів боротьбу хоробрий Фантик, — з’явилися нізвідки. Я тільки й помітила рій стріл, що летіли в наш із принцем бік…

— Принц! — вигукнули ми з нею в один голос.

Не змовляючись, кинулися до ельфа. Знали, що маємо врятувати його, й діяли, мов злагоджений механізм. Я начаклувала магічні ноші, а водяниця допомогла покласти на них чоловіка.

— Ти знаєш, що робити? — запитала Міра, ковзнувши поглядом на побіліле обличчя.

— Я не лише відьма, а й травниця. Каю пощастило стати жертвою пожирачів саме на моєму подвір’ї, — хотіла пожартувати, щоб розрядити гнітючу атмосферу, та вийшло якось не дуже.

Єдина надія була на мої вміння та на Фатума, що осатаніло боровся з останніми двома почварами.