30

***Лінель***

Ми з Мірою так захопилися розмовою, що й не помітили, як до нас підійшли чоловіки. А вони теж конспіратори. Невже не можна було якось повідомити, що вже стовбичать за спинами.

Йойки-бойки! А якщо вони почули те, що не призначено для їхніх демонських та ельфійських вух?

— Ми… ем… тойво… — я ламано забелькотіла, силячись видушити із себе пристойну відповідь. Чи, може, починати брехати?

— Обговорювали сукні, — становище врятувала водяниця. — Скоро в палаці бал, і ми з Лі хочемо затьмарити всіх своїми казковими вбраннями. Нас же запросять? — останнє питання було адресовано Каю.

— Звісно, — той аж сплеснув у долоні. — Лінні та її друзям завжди раді в нашому палаці. Тільки… — він почухав потилицю. — Тут така справа… — кинув швидкий погляд на Фатума.

Я зрозуміла, що ельф намагається вигадати привід, щоб не запрошувати Фантика. Але від однієї думки, що його там не буде, стало якось сумно. Мабуть, я б і сама без нього не пішла.

— Ох, а я знаю, яке вбрання начаклую зухвалому демониську, — жартівливо мовила, не зводячи очей із усміхненого обличчя Фатума. — Таке ж жовтеньке, як і моя суконька.

— Хочеш, щоб я нагадував курча? — піднявши брову, поцікавився демон.

Почувши дотеп, ми з Мірою, як справжні дурносміхи, захихотіли.

— Я не впевнений, що Фатуму буде цікаво з темними ельфами. У нас із демонами мало спільного… — нагадав про себе Кай.

Прийнявши байдужий вигляд, він крутив у руці меч. Відчайдушно вдаючи, що його не цікавить розмова, але я відчувала фальш.

Кай не бажав образити мене, проте й не міг погодитися з присутністю суперника на святі. Чоловік усе ще гадав, ніби має шанс на взаємність. Не втрачав надії, хоча це й було марним самонавіюванням.

— Поговорімо про це після тренування? — запропонувала я.

— Угу, — без ентузіазму погодився монарх.

— Ну, нарешті розібралися… Квіточко, ходімо, — Фатум кивнув убік.

Ми розділилися на пари: я з демоном, Міра з Каєм.

Передчуваючи здивування свого «вчителя», я пішла за ним мовчки. Ні пари з вуст не зронила.

— Тримай.

Коли ми відійшли на достатню відстань, чоловік підняв із землі палицю й кинув її мені. То була звичайнісінька деревина.

— Ем… ти б ще мухобійку мені дав. Ото б я нею махала, мов дурник газеткою, — пхекнувши, я відкинула від себе палицю. — Меч, — пальчик вказав на зброю, що кріпилася до поясу Фантика. — Цій відьмі потрібно щось воістину вражаюче. А так, як у нас немає нічого, окрім меча демона долі… — я знизала плечима, мовляв, що ж поробиш. — Доведеться скористатися саме ним.

Фатум не оцінив мій жарт. Поглянув достатньо скептично й зверхньо.

— Квіточко, — він повільно наблизився. — Не хочу тебе засмучувати, але твої маленькі ручки ще не готові до такої зброї. Та й поки ми не…

Геть не важливо, що демонисько збирався белькотіти далі, бо я прийняла рішення. Різко сіпнувшись уперед, вихопила меч із піхов і відскочила вбік. Рука з клинком злетіла, описавши дугу, а вістря вказало на ошелешеного Фантика.

— Забув, як ми рятували Малію від орденівців? — нагадала про знакову подію давно минулих днів. Саме тоді забилося серце Фатума, відчувши в мені свою істинну пару.*

___________________________
*Тут згадано події з книги «Норовлива для Непокірного»