27

***Лінель***

Втома зіграла свою роль, мов по нотах: я нагадувала пластилін, який ліниво розпластався в обіймах демона.

Між іншим, він ніс мене до кімнати з обережністю. Наче тримав у руках крихку й дуже дорогу вазу.

Мене, якщо чесно, підкупала така поведінка. Хоча не виключаю, що все це через крайню ступінь виснаження організму.

Тим часом ми опинилися в моїй кімнаті. Фатум поклав мене на ліжко й накрив пухнастою ковдрою. Хотів піти, але я встигла зупинити його, схопивши за рукав мундира. Жорстка тканина ковзнула між пальців, залишивши по собі повітря.

— Квіточко, — в очах демона було питання.

— Залишся, — слабо попрохала я, відчуваючи, що саме цього й хочу. Потребую присутності... його присутності.

Чоловік завагався. Мабуть, боявся, що я не усвідомлюю, про що прошу.

— Будь ласка, побудь зі мною, поки я не засну, — стиха попрохала.

— Так, — одне-єдине слово злетіло з його вуст.

Фатум скинув черевики й ліг поруч зі мною. Тримав дистанцію між нами, не наважуючись наблизитися чи торкнутися до мене.

— Розкажи про себе, — я дивилася на чоловіка з-під опущених вій. Вперше за весь час помітила, які в нього гарні очі.

— Квіточко, ти навіть не усвідомлюєш, який я щасливий бути тут — з тобою. Однак мені здається, що тобі краще відпочити, — спробував заперечити той. Спостерігав за мною з тим самим вогнем, який не пече, а ласкаво гріє душу. Таке не зображають для вигляду — цим живуть і дихають.

— І я хочу, щоб ти був тут, — тихо-тихо промовила я, соромлячись власної відвертості.

Якийсь час ми дивилися в очі одне одному. Ласкава тиша обіймала нас, ховаючи від решти світу. Вона не мала гнітючого забарвлення. Навпаки — яскраво відтіняла наші серцебиття.

Демон посунувся вперед. Я відчула його свіжий подих на вустах.

— Прошу, квіточко, скажи правду... — він затих, зважуючи слова. — Якщо я тебе поцілую, ти відповіси мені? Не відштовхнеш? — запитав із болем у кутиках своїх прекрасних очей. — Дозволиш стати твоїм?

З грудей мало не вирвалося «так». Але я стрималася, усвідомлюючи, що це було б брехнею. А я не хотіла обманювати чоловіка, що по-справжньому подобався мені.

Злегка похитавши головою, я потягнулася долонею до щоки Фатума. Погладила її великим пальцем, відчуваючи шкірою тепло.

— Я не хочу брехати тобі... — важко ковтнула слину. — Ти подобаєшся мені, але я боюся, — на очах виступила волога, що йшла від пораненої душі. — Боюся розчаруватися...

Він обхопив моє обличчя руками. Цей доторк був не про силу, а про біль, що ніс кожен із нас усередині себе. Схилився й прошепотів у самісінькі вуста:

— Якщо я колись ображу тебе, то бажаю померти тієї ж миті. Щоб моє ім’я забули, а мене зненавиділи. Жадаю бути навіки стертим з книги життя. Бо мені воно не потрібне без найчарівнішої з усіх квіточки... Моя ніжна відьмочко, я сам зненавиджу себе, якщо заберу радість з твоїх неймовірних очей. Я мрію лише про одне — про твою посмішку, яку ти подаруєш мені разом із своєю прихильністю, — Фатум притулився чолом до мого чола. — Я не граю в кохання, бо вже давно програв йому. Лінель... — моє ім’я злетіло з його вуст, мов мантра. — Благаю, дай мені шанс. Я ж лише хочу зробити тебе щасливою... Хочу бути твоїм... Але обіцяю зникнути, якщо ти й досі вважаєш мене чужим.