Глава 65. Ліорен

Минув місяць.

Місяць, відколи Асгардія знову має короля.

Іноді я все ще не звикаю до цього слова. Король. Звучить велично, але всередині воно тисне, як важкий плащ, який не можна зняти навіть у спеку. Всі ці ради, укази, рішення — я роблю їх, бо мушу. Але справжня влада, я розумію тепер, — не в короні, а в тому, чи можеш утримати свій світ цілим.

Сьогодні я маю втримати не лише Асгардію. Я маю втримати її — мою Віку.

Весняне сонцестояння.

Сонце стоїть високо, небо чисте, повітря сповнене передчуття. Саме цей день обрали для ритуалу — день, коли світло сильніше темряви. Ми в тому самому полі, де колись полювали. Там, де я вперше побачив її — дівчину з іншого світу, яка страшенно злякалася мене. 

Тепер вона стоїть поруч, у простій білій сукні, без прикрас. Волосся зібране, очі — спокійні. Надто спокійні, як на той страх, що я відчуваю.

Маран готує ритуал. Його голос рівний, руки рухаються точно. Він був другом мого батька, і я довіряю йому, але зараз у мене всередині все стискається.

— Не можна вагатися, — каже він тихо. — Коли завіса відкриється, все має бути зроблено швидко.

Я киваю. Дивлюся на Віку — вона відповідає мені усмішкою. Та усмішка ніжна, така ж, як у перший день, коли я впустив її в своє життя. Відчуваю, як болить моє серце.

Поле наповнюється дивним сяйвом. Повітря спалахує, як розжарене скло. Завіса відкривається — я бачу її вперше по-справжньому. Не просто розлом у просторі, а живу істоту з червоного диму, що рухається, вирує, шепоче. Звідти тягне вітром, запахом іншого світу — теплого, звичного, людського.

Дівчата стоять поруч, ті, що жили в нашому дворі всі ці місяці. Вони не бояться. Маран дає знак — і вони по черзі входять у дим. Одна, друга, третя…

Червоні вихори ковтають їхні постаті, і в ту ж мить повітря стихає. Вони повертаються додому.

Я стискаю кулаки. Попереду — остання. Віка.

Маран підходить до неї, простягає руки.

— Готова? — питає він.

— Так, — відповідає вона. І я бачу, що не лукавить. Захоплююся її сміливістю.

Ритуал починається. Навколо здіймається вітер, з-під землі вириваються іскри світла. Вікторія підносить долоні, і з неї струменіє магія — чиста, світла, золота. Я ніколи не бачив нічого подібного. Усе довкола завмирає. Птахи, вітер, навіть час, здається, спинився.

Маран шепоче заклинання. Потік чарів сходиться в амулет, який він тримає.

І в ту ж мить її тіло охоплює вогонь.

Я роблю крок уперед — інстинктивно. Хочу кинутись до неї, вирвати з цього полум’я, закрити собою. Але Маран вигукує:

— Не можна! Якщо перервеш — вона загине!

Я стою, не дихаючи.

Це — пекло.

Кожен подих віддається болем. Я бачу, як її обличчя спалахує світлом, як вона зводить голову і… усміхається. Так, усміхається навіть тепер.

Секунди тягнуться вічністю.

І раптом — усе стихає. Полум’я зникає, амулет спалахує, і вона падає на землю.

Я кидаюся вперед, ловлю її на руки. Вона важка від утоми, її тіло тремтить, але вона дихає. Вона жива.

— Віко… — шепочу, торкаючись її обличчя. — Чуєш мене?

Її губи рухаються, тихо, майже беззвучно:

— Я… відчуваю. Просто… дивно. Без чарів. Так… порожньо.

Маран розбиває амулет.

Світ навколо спалахує — останній вибух червоного й золотого світла. Завіса реве, стискається, зникає. Повітря наповнюється тишею.

Назавжди.

Я дивлюся в небо, де ще миготять останні іскри магії. І раптом усвідомлюю: усе. Кінець. Ніхто більше не прийде через цю тріщину між світами. Асгардія вільна. І той інший світ також.

Я нахиляюся до Віки. Вона розплющує очі — у них спокій. І, можливо, трохи смутку.

Я торкаюся її щоки й усміхаюся, крізь сльози.

— Ти надзвичайна, Віко. Ти — моя королева. І рятівниця світу.

Вона тихо сміється.

— Рятівниця без чарів?

— Рятівниця, яка сильніша за будь-яку магію, — кажу я.

Я обіймаю її міцніше, вдихаю запах диму і весняного повітря. Десь за горами сходить сонце — нове, тепле, справжнє.

І я знаю: тепер у мене є все.

Мій народ. Мій світ. І вона — жива.