Глава 64. Вікторія

Світ прокидається раніше за мене. Ще тільки світанок, а рожеве світло вже повільно стелиться по підлозі, торкається країв мого ліжка, мов лагідна долоня. Десь далеко чути кроки, голоси, шелест тканин. Асгардія дихає, хвилюється, готується до нового дня — до нового короля. І до весілля, про яке вже говорить кожен куточок цього палацу.

Я лежу, не рухаючись, і слухаю цей живий шум. Усередині — дивна тиша, сплетена зі страху, любові, очікування. Сьогодні я маю усміхатись. Сьогодні я — наречена короля. І водночас — та, хто має завершити історію, яка почалася задовго до мого народження.

Ритуал. Завіса. Моя обіцянка.

Я заплющую очі, стискаю пальці. Не маю права зупинятися зараз. Ліорен пройшов крізь війну, кров і втрати, щоб відновити цей світ. А я — лише крапля в цьому морі, але, можливо, саме моя крапля зможе заспокоїти бурю.

Я підводжуся. Камінь стіни прохолодний під пальцями, але від нього йде відчуття сили. Палац наче пульсує життям, магією. У дзеркалі — я. Та, якою я стала тут: волосся темніше, очі світяться внутрішнім вогнем. Більше немає розгубленої дівчини. Є жінка, яка стоїть на межі між світами — і готова зробити крок.

Служниці входять без стуку, тихо, мов тіні. На руках у них — моя весільна сукня. Вона легка, як подих вітру, з тканини, що здається живою. Коли я торкаюся її, відчуваю тепло — магічне, світле. Колір — не білий, а м’який золотистий, як проміння світанку. Символ нового життя, відродження.

Мене купають у воді з квітами, вкладають волосся в довгу косу. Вплітають у неї тонкі срібні нитки, додають білі пелюстки ірисів — священних квітів Асгардії. Від дотику до них у грудях з’являється дивний трепет.

— Його Величність уже чекає вас, — шепоче старша служниця, вклоняючись.

Я дивлюся на себе востаннє. І замість страху — відчуваю спокій.

Його Величність. Мій Ліорен.

***

Тронна зала сьогодні схожа на храм. Повітря тут світиться — магія струменить між колонами, грає на стінах золотими відблисками. Зі стелі спадають важкі шовкові полотна, вишиті зорями. На сходах стоять жерці в срібних шатах, і їхні голоси зливаються в мелодію, від якої тремтить серце.

І посеред цього світла — він.

Ліорен.

Білий плащ з тонким золотим шиттям, темне волосся, вогняні очі. Корона ще не на голові, але навіть без неї він випромінює владу — ту, що не потребує доказів. І коли наші погляди зустрічаються, мені здається, що зала завмирає.

Я йду вперед, і кожен крок — як удар серця. Магічні кристали спалахують, коли я проходжу повз. Люди шепочуть моє ім’я, але я чую тільки його подих.

Коли я підходжу, він робить крок уперед, бере мене за руки. Його долоні теплі, живі, трохи тремтять.

— Ти прекрасна, — шепоче він.

— А ти нарешті спокійний, — відповідаю я.

Ми стоїмо перед жерцем. Він підносить кришталеву чашу з водою з річки Сіларен — священної, чистої.

— Ця вода — символ єдності, — промовляє він. — Вона очищує і зв’язує долі.

Ми торкаємось чаші одночасно. І вода спалахує білим світлом. У натовпі здіймається схвальний шум — знак, що самі сили Асгардії схвалили наш союз.

— Віднині ви — одне, — каже жрець. — Серце і корона. Світло і сила.

Ліорен бере обручку — тонкий срібний обідок із прозорим каменем. Коли він надягає її мені на палець, я відчуваю, як у тіло вливається тепло. Магія визнає наш союз.

У горлі перехоплює, і я ледь не плачу. Бо знаю — це не лише весілля. Це клятва. Це остання обіцянка перед тим, як зробити те, що маю.

Коли ми виходимо на балкон, Асгардія вибухає радістю. Тисячі голосів, пісні, музика, вогні. Небо спалахує золотими іскрами, немов саме Сонце зійшло лише для нас. Під ногами розсипаються пелюстки, вітер підхоплює їх і розносить над головами натовпу.

Ліорен обіймає мене за плечі. Його рука тремтить.

— Усе тільки починається, — каже він.

Я нахиляюся до нього, торкаюся чола.

— Так. І тепер моя черга перемогти.

Він мовчить. Я відчуваю, як його страх проривається крізь усі ці усмішки, крізь тріумф. Він боїться не за світ. За мене.

Я беру його долоню, стискаю.

— Не хвилюйся, — кажу тихо. — Я впораюся. Це мені під силу.

— Віко… — шепоче він, і в його голосі — більше любові, ніж у будь-яких словах.

— Ти переміг свою війну. А тепер моя черга. І я повернуся до тебе.

— А якщо… — починає він.

Я кладу палець на його губи.

— Не якщо. Коли.

Вітер колише прапори. Сонце торкається наших облич. Його тепло в мені — мов обіцянка. Я дивлюся вдалечінь, де за горами ще спить завіса, і знаю: наближається мить, коли доведеться зробити вибір.

Я боюся. Так. Але водночас — я ніколи не була сильнішою. Бо маю любов, що варта цілих світів.

Сьогодні — День Сонця.

І я знову вірю, що навіть крізь вогонь можна пройти, якщо тебе чекають по той бік.