Глава 63. Ліорен

Я стою біля високого вікна у залі радників. Вітер шарпає важкі штори, а десь унизу у дворі чути, як готуються до завтрашньої церемонії. Палац гуде, мов вулик — кожен зайнятий, кожен чекає нового початку. Та в мені немає спокою.

Маран сидить навпроти, сивий, спокійний, але в його очах — блиск настороженості. Він щойно дочитав ті самі записи, що показала мені Віка.

— Ритуал можливий, — каже він нарешті, — але небезпечний настільки, що я не впевнений, чи варто його робити.

Я стискаю кулаки.

— Говори прямо.

— Вся магія, яку завіса дала прибулим, тепер у ній, — Маран киває у бік дверей, ніби Вікторія стоїть там, за стіною. — Вона — судина сили одинадцяти. Якщо спробуємо провести ритуал, це може її спалити зсередини.

— Але ти казав, що силу можна перенести.

— Так. У спеціальний амулет. Ми можемо зібрати енергію в нього, запечатати. Коли всі дівчата повернуться за завісу, амулет треба розбити. Завіса закриється — навіки.

Я дивлюся на нього довго, не кліпаючи.

— І ти впевнений, що вона переживе цей процес?

Маран зітхає, поглядаючи у вікно.

— Я не впевнений ні на мить. Її тіло може не витримати відділення такої кількості сили. Магія виривається назовні, як полум’я.

Полум’я. Слово б’є в пам’ять, як лезо.

Я згадую пророцтво. Прокляття, яке ніс із дитинства. «Коли знайдеш істинну — вона загине у вогні».

Тоді я сміявся з цього. А зараз це звучить як вирок.

Я мовчки встаю, не попрощавшись із Мараном. Кроки відлунюють у порожніх коридорах. Здається, навіть камінь відчуває мій страх.

Як сказати їй? Як сказати, що ритуал, який може врятувати десятки, може забрати її життя?

Я ходжу залою, заходжу в сад, потім повертаюся в наші покої. Кілька разів намагаюся відкрити двері до бібліотеки, але кожного разу зупиняю руку. Вона там — читає, шукає відповіді, не здогадуючись, що я вже їх почув.

Я бачу, як крізь напіввідчинені двері на неї падає сонячне світло. Вона сидить над тією самою книгою, що її знайшов я колись — і виглядає такою спокійною, зосередженою, майже щасливою.

Мені хочеться увійти, обійняти, сказати, що все це не має значення — ні завіса, ні магія, ні світ. Що головне — вона.

Але я не можу. Бо знаю: якщо скажу, вона все одно зробить так, як вважатиме правильним.

Я відходжу, торкаючись холодного каменю стіни, наче шукаю опори.

Я не можу втратити її. Не тепер.

Коли нарешті з’являюся в бібліотеці, вона піднімає голову й усміхається мені.

Я відчуваю, як грудна клітка стискається. Ця усмішка — тепла, щира, спокійна. І я знаю, що ось зараз мушу сказати те, від чого може змінитися все.

— Це небезпечно, — кажу я після довгої паузи. — Я не згоден ризикувати твоїм життям. Ми пройшли через усе це, щоб вижити. Щоб побудувати новий світ. Навіщо тепер ставити все на карту?

— А що тоді робити? — спокійно питає вона.

— Відправити дівчат назад, — відповідаю я. — Але магію залишити в тобі. Без ритуалу. Ми знайдемо інший спосіб.

Вона хитає головою.

— Якщо я залишу цю силу, завіса знову відкриватиметься. І знову хтось потрапить сюди.

— Ми будемо ловити їх і відправляти назад, — кажу я, хоч розумію, як безглуздо це звучить. — Краще так, ніж втратити тебе.

— А якщо знайдеться хтось, хто захоче знову використати цих дівчат? — її голос тремтить, але очі залишаються твердими. — Якщо новий король після тебе чи якийсь радник вирішить повторити те, що робив Еріан? Поки завіса існує — існує спокуса. Її треба закрити назавжди.

Я роблю крок до неї, беру за плечі.

— А якщо ти не виживеш, Віко? Як мені жити тоді?

Вона дивиться просто у вічі.

— Якщо я загину — значить, так мало бути. Але я не хочу, щоб хтось ще став жертвою цієї завіси. Не хочу, щоб твоє королівство починалося з брехні.

Я мовчу. Дивлюся на неї й бачу не просто дівчину, яку завіса принесла мені, а ту, хто здатна знищити старий світ і створити новий.

І розумію — зупинити її я не зможу.

Її погляд м’який, але незламний.

— Якщо мій вогонь має когось спалити, — каже вона тихо, — то хай це буде сама завіса.

І я відчуваю, як прокляття дихає мені в потилицю.

І як серце стискається — бо знаю: цей вогонь я не переживу, якщо він забере її.