Глава 52. Вікторія

У повітрі стоїть глуха напруга. Схоже, навіть стіни тут слухають. Я стою біля стіни і намагаюся не дихати надто голосно. Дамас щойно відпустив мою руку, але вона досі наче пече від його грубого дотику. Принцеса Айлін стоїть перед ним — у тонкому халаті, з розкуйовдженим волоссям, роздратована, розгублена, але не налякана.

— Не подобається мені це все, Ріоне… — її голос холодний, але в ньому чути нерви. — Якщо батько дізнається, що ми ховаємо тут цю… дівчину…

— Якщо батько отримає те, що хоче, — перебиває її він, — ти ніколи не станеш королевою. Він не помре. Ніколи. Айлін, зрозумій же!

Її погляд змінюється. Від подиву — до страху, від страху — до роздумів. Мене проймає холодом. Я не знаю, що страшніше — чути це чи бачити байдужість у їхніх очах.

— Ти пропонуєш мені її сховати під ліжком? — питає Айлін, злегка іронічно. — І ризикувати власною шкірою?

— Так. Бо якщо маєш мету, то треба докласти зусиль, — Дамас нахиляється до неї ближче. — Невже не ясно?

Її руки стискаються в кулаки. Вона відвертається до вікна, де крізь тонку фіранку видно місяць. Потім глибоко вдихає і каже:

— Я не настільки дурна, щоб ховати її в своїх покоях. Якщо вже й рятувати, то розумно.

Дамас усміхається — вперше за весь цей час.

— Є інший варіант. Виведи її з палацу, а далі мої люди відвезуть її в один з наших маєтків. Вона стане твоєю служницею. Виведеш її через внутрішній прохід, прямо під носом у вартових. Твій ранок починається рано — це не викличе підозри.

Айлін киває коротко. Потім підходить до шафи, дістає звичайну сіру сукню, білий фартух і старий каптур.

— Одягайся. Швидко. Якщо хочеш залишитися живою, мовчи, — каже Дамас. — Король шукає тебе, і коли знайде — обряду не уникнути.

— А… Ліорен?.. — боюся спитати.

— Він загинув, — холодно відповідає він. — Але я врятую тебе. Ми.

Серце вистрибує з грудей. Ні! Я не вірю, що мого коханого більше немає. Нізащо не повірю, хай би як вони не старалися мене переконати. Я б відчула, якби з ним щось сталося. Не дарма він моя істинна пара. Він живий! Я це точно знаю!

Я вагаюся. Дамас кидає на мене гострий погляд, і я розумію — сперечатися безглуздо. Знімаю свій одяг за ширмою і натягую грубу тканину служницької сукні. Вона трохи завелика, але пахне чистотою й квітами.

Коли я закриваю голову каптуром, відчуваю, як у грудях наростає дивне відчуття — не полегшення, а передчуття. Наче мене готують не до втечі, а до пастки.

— Іди позаду мене, — наказує принцеса. — Не розмовляй, не дивися в очі вартовим. Якщо запитають — ти нова служниця, призначена для мого крила.

Я киваю. Дамас відкриває двері, визирає в коридор, потім киває:

— Чисто. Ідіть.

Першою виходить Айлін. Її постать пряма, велична, навіть попри північну тишу. Я ступаю за нею, нахиливши голову. Коридор темний, ліхтарі горять через один, тіні танцюють на стінах. Ми йдемо швидко, обережно.

І раптом…

Я відчуваю щось. Погляд. Наче хтось дивиться просто мені в спину.

Я злегка повертаю голову — і помічаю у великому дзеркалі на стіні відблиск. Тінь за колоною. Силует, який я впізнала б будь-де. Ліорен.

Моє серце підстрибує, дихання спиняється. Він тут. Він живий.

Я мало не зриваюся з місця, але його очі пронизують мене наскрізь. Він не рухається. Не кличе. Не зупиняє. Лише дивиться.

Айлін різко обертається:

— Чого ти зволікаєш?

Я ковтаю повітря, опускаю очі.

— Перепрошую, ваша високосте.

І рушаю за нею далі. Бо якщо він мовчить — значить, так треба.