Глава 48. Вікторія

Мене ведуть темними коридорами, куди не проникає навіть світло факелів. Кроки варти відлунюють у грудях, кожен удар — як нагадування: я в пастці. Тепер я тут. Замкнена.

Мої руки тремтять, коли двері глухо зачиняються. На вікнах — решітки, підлога з чорного мармуру, у повітрі — запах холодної магії. Ні тепло, ні повітря не рятують. Я наче в кам’яному ковчезі.

Я намагаюся сісти, але не можу. Тіло ще не оговталося від дороги. І тоді — клацання замка.

Двері відчиняються, і я бачу його.

Короля.

Еріан заходить повільно, майже нечутно, але повітря довкола згущується. Його погляд — гострий, мов лезо. Волосся, колись блискуче, тепер вкрите сивиною. Шкіра — бліда, натягнута. І магія в ньому… я відчуваю її, але ледве. Сяйво його сили, колись палке й безмежне, тепер тьмяніє, мов попіл після бурі.

Поруч із ним — Ардан, верховний маг, пам’ятаю його ще з балу. Його обличчя — спокійна маска, очі спостерігають за мною з холодною цікавістю, як учений дивиться на зразок у банці.

— Отже, ось ти яка, — каже Еріан низьким голосом. — Леді, яка зникла посеред битви.

Його усмішка нагадує мені тріщину на льоду — холодну, небезпечну.

Я мовчу. Я не можу дозволити собі навіть видихнути занадто голосно.

Він підходить ближче, і я мимоволі відступаю, поки спина не торкається холодної стіни.

Він стоїть переді мною — нерухомий, як статуя, і дивиться так, ніби намагається зазирнути просто в душу. Я не можу навіть вдихнути на повні груди. Повітря в залі важке, просякнуте його силою.

Ардан піднімає руку, і між пальців спалахує срібне сяйво. Холодна хвиля проходить по шкірі, ніби мене торкається лезо. Я здригаюся, але не відступаю — знаю, що не можна.

— Не рухайся, — каже він тихо, без емоцій.

Магія ковзає по мені, наче прозора річка з льоду. Я відчуваю, як вона проникає всередину, торкається кожної нитки моєї енергії, розкриваючи все — навіть те, чого я б не хотіла нікому показувати. У грудях стискається. Серце б’ється швидше, але я мовчу.

Сяйво проходить по шиї, плечах, потім торкається серця. Мені здається, що я зараз зомлію, та він навіть не моргає. Його очі — темні, майже чорні — спостерігають, як хижак за пораненою здобиччю.

— Я перевірив її ауру, — каже Ардан, його пальці блищать від магічного сяйва. — І справді… це вона. Вона прибула.

Їхні обличчя спалахують задоволенням. Наче вони знайшли давно загублену річ, яку шукали не через цінність, а через власну гординю.

— Як ти змогла так довго ховатися? — питає король, і його голос гуде, як струна. — Чи навіть краще запитання: чому Ліорен допомагав тобі? Зачарувала його?

Я дивлюся йому просто у вічі. Відчуваю, як коліна тремтять, але не хочу відвести погляд.

— Що зі мною буде? — питаю. Мій голос ледь чути, але він звучить твердо.

На якусь мить між нами повисає тиша.

Еріан відвертається, робить кілька кроків до дверей.

— Побачиш сама, — кидає він і виходить, навіть не дивлячись у мій бік.

Залишається Ардан.

Він усміхається — вузько, майже непомітно, але в цій усмішці стільки зневаги, що мені хочеться відвернутись.

— Не хвилюйся, — промовляє він солодким голосом. — З більшістю ваших «обраних» нічого страшного. Ми просто знімаємо їхню магію й відправляємо додому.

Я відчуваю, як холод пробігає спиною.

— А я? — питаю.

Він нахиляє голову, розглядаючи мене, наче вибирає, як краще завдати болю.

— А ти, моя люба, — його голос стає шепотом, у якому чути насолоду, — надто довго грала в переховки. Це неприпустимо. Такі, як ти, мають стати прикладом для інших.

Я відчуваю, як у грудях спалахує вогонь. Не той, що спалює — той, що захищає.

Він кепкує. Він грається. Він хоче бачити, як я зламаюся.

— Тоді знайте, що це лише я винна. Лорда Ліорена я зачарувала, він не владний над собою, — кажу тихо, але впевнено. Він сміється.

— О, я в цьому не сумніваюся. Благородно спробувати його захистити, проте не сумнівайся, він прийде за тобою. Саме на це ми й сподіваємось.

І тоді його очі спалахують холодним синім світлом, а в повітрі відчувається рух — невидимі нитки магії сплітаються довкола мене.

Я розумію: це лише початок, але кінець надто близько.