Глава 43. Вікторія

Кров ще гаряча, стікає по руці Ліорена, і серце моє стискається від страху і роздратування одночасно. Я не можу сидіти без діла. Беру край своєї нічної сукні і обережно, але міцно обмотую його руку, перетворюючи тканину на тимчасову пов’язку. Халат ковзає з плечей, але мені байдуже — зараз важливе одне: він має вижити.

— Віка… — промовляє він тихо, намагаючись посміхнутися. — Не хвилюйся, швидко заживе.

Я дивлюся на нього й розумію, що ця його впевненість лише зовнішня броня. Його сила зменшена після бою, рана не глибока, але він ослаблений, а до поєдинку залишаються лічені дні. Я відчуваю, що тепер захист залежить від мене.

— Ліорене… — шепочу я, стискаючи його руку. — Ти не зможеш захищати нас зараз в такому стані. Тобі треба відновитися, щоб битися з Еріаном. Я… я хочу навчитися використовувати магію, щоб нас захистити. Усвідомлено.

Він дивиться на мене, і в його очах я бачу і гордість, і тривогу одночасно.

— Ти готова? — питає він, піднімаючи руку так, ніби перевіряє силу магії.

— Так, я готова, — твердо відповідаю.

Ми зупиняємося біля невеликого пагорба, де трохи м’якої землі і порослі кущів. Ліорен починає пояснювати основи — як відчувати потік магії, як спрямовувати її не хаотично, а навмисно, як концентрувати енергію для захисту, а не для нападу.

— Відчуй її, — говорить він, показуючи рух руками. — Не силою, а думкою. Твоє серце — як магніт, що притягує енергію. Коли зможеш відчути це, зможеш створювати захисні бар’єри, відчувати наближення небезпеки.

Я закриваю очі й концентруюся. Пальці тремтять, енергія стискає груди. Наче світ навколо стискається і розширюється одночасно. Я посилаю хвилю магії у невидиму форму, і відчуваю, як вона повертається до мене, немов вода, яку ти виливаєш у долоні.

— Добре! — кричить Ліорен, посміхаючись. — Тепер спробуй ще раз, але уяви, що це бар’єр. Ти створюєш захист, а не світло для себе.

Я роблю ще один рух, і повітря переді мною наче пульсує, немов тонка плівка світла, яка відштовхує все, що наближається.

— Чудово! — він підбігає, перевіряючи результат. — Ти починаєш відчувати потік. Це твоє.

Ми йдемо далі, через каміння, дрібні струмки, а я весь час тренуюся, повторюючи рухи. Ліорен спостерігає збоку, час від часу коригує мої жести, тихо підказує. Його присутність дає мені відчуття безпеки, але водночас штовхає до зосередження — він покладається на мене, хоч і мовчить про свою втому.

— Віко, ще трохи, — говорить він спокійно, але я відчуваю легкий відтінок тривоги. — Наш час обмежений.

Я киваю, стискаючи кулаки, відчуваючи магію, як теплий потік під шкірою. Кожен рух стає точнішим, впевненішим. Я починаю розуміти, що можу більше, ніж уявляла. Ліорен обережно прикладає руку до моєї спини, ніби підказуючи ритм, і я відчуваю, що ми діємо разом, як єдине ціле.

День тягнеться, але кожен крок — тренування, кожен рух — урок. Ми йдемо вперед, а я знаю: якщо я зможу повністю контролювати магію, то зможу захистити нас обох.

— Добре, — каже він після ще однієї вправи, — тепер трохи перепочинемо, але не зупиняйся. Пам’ятай: наступне випробування може чекати будь-якої миті.

Я дивлюся на нього і відчуваю, як страх і рішучість переплітаються. Він слабкий, але він поруч. І я більше не хочу бути лише спостерігачем. Я хочу бути силою, що тримає нас обох живими.

Крок за кроком йдемо вперед.

Ми вже перебуваємо на самій межі з Асгардією. Попереду простягається кордон — тонка смуга магічного бар’єру, що відокремлює їхні землі від чужих. Ліорен дивиться на небо, потім на мене, і я відчуваю, як у його очах загоряється рішучий вогонь.

— Ще кілька кроків, — тихо промовляє він. — Коли перетнемо цей бар’єр, я зможу відкрити портал і перенести нас у безпечне місце.

Я відчуваю хвилювання, змішане з тривогою. Кордон тремтить від магії, і я розумію: навіть крок неправильний — і нас може викинути назад, або… гірше. Моя рука міцно стискає його, відчуваючи його тепло і силу, хоч він ще ослаблений.

Я хочу сказати щось, але раптом земля здригається під ногами, а з піщаної тіні виринає величезна істота. Її тіло чорніє, немов випалене ніччю, крила розмахують, здіймаючи пилюку і піщані завіси. Очі палають червоним світлом, а з пащі виривається глухий рик.

— Ліорене! — вигукую я, відчуваючи, як серце застигло в грудях.

Він кидається вперед. Його тіло тремтить від болю й втоми — удар тварини був надто швидким і потужним. Він не встигає відбити його, і я розумію, що саме час діяти.

Миттєво я відчуваю магію, яка пульсує в мені, гаряча і жива. Не вагаючись, спрямовую її в істоту. Полум’я спалахує, обпікає повітря, і тварина завиває, відступаючи назад у піщану темряву.

Я підбігаю до Ліорена, бачачи, що його рука кровить.

— Ліорене… — шепочу я, стискаючи перев’язану руку. — Ти ослаблений.

Він посміхається крізь біль.

— Всього кілька подряпин. Вогонь ти зробила добре. Тепер нам залишилось лише пройти кордон.

Я глибоко вдихаю, відчуваючи прилив магії і страх одночасно. Попереду — останній крок, який відкриє нам портал і перенесе в безпечну Асгардію. Але ця тварина нагадує, що небезпека все ще поруч, навіть на межі нашого спасіння.

— Готова? — запитує він, витягуючи руку до мене.

— Так, — відповідаю я, стискаючи його міцно. — І не відпущу.

Ми рушаємо вперед, знаючи, що кордон вже близько, і що кожен крок зараз — це крок до безпеки… але ворог теж не збирається відступати.