Глава 39. Вікторія

Ми йдемо мовчки, поки сонце не піднімається вище, розсипаючи м’яке світло по піщаному ґрунту й траві. Мої думки постійно скакають між страхом і захопленням — адже ми опинилися тут далеко від дому, у чужій землі, і я не знаю, що чекає попереду. Але поруч зі мною Ліорен, і це додає впевненості.

— Ти голодна? — його голос тихий, але я чую його в кожному подиху.

— Дуже, — відповідаю, і навіть усміхаюся. — Ми ж не снідали з самого ранку.

— Он там озеро. Дійдемо туди і влаштуємо відпочинок, — каже він.

І справді, щойно ми наближаємося більш-менш безпечного місця, Ліорен вирушає на полювання. Його рухи точні, спритні, мов тінь. Я залишаюся збирати трави, єдине, що тут росте. Мої пальці ковзають по зеленому листю, відчуваючи кожен прожилок. Використовуючи магію, я сушу траву прямо в повітрі, потім підпалюю її. Вогонь м’яко піднімається, аромат диму змішується з запахом річкової води і пісочного ґрунту.

Через деякий час Ліорен повертається з невеликою пташкою, яку вдало вполював. Спільними зусиллями запікаємо її над вогнем.

— Ось і обід, — каже він.

— Ти завжди такий… незмінно спокійний, навіть у таких обставинах? — питаю, намагаючись посміхнутися.

— Не завжди, — відверто відповідає, — але спокій допомагає вижити. А зараз — давай їсти, поки все ще тепло.

Ми сідаємо поруч, поділяємо шматочки, і навіть у цій дикій місцевості відчуваю домашній затишок. Його руки обережно торкаються моїх, коли він передає мені їжу, і я відчуваю, як тепло простягається від пальців до серця.

Після трапези я йду до річки. Вода здається прохолодною на початку, але коли заходжу по груди, відчуваю приємне тепло, яке огортає тіло. Тут значно тепліше, ніж у тих місцях, де ми жили раніше. Ліорен йде за мною, і я чую, як вода розтікається навколо його рухів.

— Ти завжди поруч, навіть у найнебезпечніші моменти, — кажу, відчуваючи трепет у грудях.

— Завжди, — відповідає він, і його очі темніють, стаючи ще глибшими, коли він наближається до мене. — Не залишу тебе.

Він заходить у воду, його погляд не покидає мене. Я обертаюся, і наші губи зустрічаються. Його руки ковзають по моїй спині, моя шкіра тремтить від дотику.

— Ліорене… — шепочу я між поцілунками, — я так боюся, що втрачу тебе.

— Не думай про завтра, — відповідає він, притискаючи мене до себе. — Тут і зараз ми разом, і цього достатньо.

Я відчуваю, як серце б’ється швидше, дихання плутається і зливається з його.

— Я ніколи не була така щаслива, — кажу, притискаючись ще ближче.

— І я, — відповідає Ліорен. — Ти — моя опора, моє світло.

Вода обтікає нас, але відчуття тісного контакту сильніше за все. Наші поцілунки стають довшими, глибшими, сповненими ніжності і жаги, але в них немає страху — лише взаємна довіра і відданість.

Його дотики на моєму тілі, гарячі, безсоромні, але від того ще більш бажані. Спокусливі, шалені, нестримні. В цю мить ми належимо лише одне одному. І наш крихкий світ здається міцним, як ніколи. Бо ми разом, а все інше не важливо.

— Обіцяй мені, що залишишся зі мною, — шепочу я, дивлячись йому в очі.

— Обіцяю, — каже він, притискаючи мене ще міцніше.

І я розумію, що навіть серед небезпеки, у цьому чужому світі, у воді річки, на середині чужої землі, ми знаходимо свій маленький всесвіт — лише він і я, і все навколо стихає перед цим моментом, наповненим пристрастю, теплом і взаємною любов’ю.