Я прокинулася від того, що на мене дивився вовк.
Сірий, з білими підпалинами на грудях, з жовтими скляними очима. Він стояв на задніх лапах, вишкіривши ікла, і не дихав.
Опудало.
Я лежала на підлозі. На голій, холодній, кам'яній підлозі. Довкола мене були ґрати. Товсті, круглі, блискучі. Над головою теж ґрати. Клітка. Півтора метра на два. Як для великого собаки на виставці.
Я спробувала сісти. Шию пекло. Я торкнулася її і відсмикнула пальці. На шиї був нашийник. Широкий, гладкий, холодний. Він пік шкіру, як кропива, як окріп, не перестаючи.
Срібло.
Я лежала і дивилася вгору, крізь ґрати, на стелю. Дерев'яні балки, темні, старі, з різьбленням. На балках висіли роги. Оленячі, козулячі, муфлонячі. Десятки. Сотні. А під балками, на стінах, голови. Кабан з розкритою пащею. Рись з китицями на вухах. Ведмідь. Ще ведмідь. Зубр. Вовки. Багато вовків. Сірих, рудих, чорних. З жовтими скляними очима.
Я почала рахувати їх, щоб не закричати.
Двадцять три вовчі голови. Двадцять три пари скляних очей.
— Ви прокинулися, — сказав голос. — Чудово.
Я повернула голову.
За ґратами, у глибокому шкіряному кріслі біля каміна, сидів чоловік. Старий, сімдесят, може, більше. Худий, прямий, як палиця, у твідовому піджаку і білій сорочці з краваткою. Сиве волосся, акуратно зачесане на проділ. Тонке, гостроносе обличчя, гладко поголене. Окуляри в золотій оправі. На колінах у нього лежав плед, а в руці він тримав келих з чимось темно-червоним.
— Пробачте за незручності, — сказав він. Українською. Правильною, книжною, з м'яким австрійським «р», що перекочувалося в горлі. — Мої люди не звикли до делікатного вантажу. Я сказав їм бути обережними. Сподіваюся, вам не дуже боляче?
— Хто ви? — Голос вийшов хрипким. У горлі пересохло.
— Арнольд Вайс. — Він ледь схилив голову. Ввічливо. Як у театрі. — Колекціонер. Мисливець. Колись. Тепер більше колекціонер, мисливцем я вже не можу, коліна не дозволяють. — Він посміхнувся. — А ви Мирослава Гнатюк. Онука Ганни. Остання з Білого роду. Ви не уявляєте, як довго я на вас чекав.
* * *
Він розповідав довго, з задоволенням, як розповідають улюблену історію.
Про свого діда, Фрідріха Вайса, що приїхав у Карпати шістдесят чотири роки тому полювати на ведмедя, а потрапив на облаву. На вовків. Білих. Про те, як дід заплатив мисливцям шалені гроші і вивіз шість білих шкур через кордон, у валізі, під подвійним дном. Про те, як ці шкури висять тепер у залі родинного замку під Інсбруком. Шість. Над каміном.
— Найпрекрасніше, що я бачив у житті, — сказав він. — Вони не жовтіють. Шістдесят чотири роки, а вони білі, як перший день. І вночі, при місяці, вони світяться. Дід казав, що від них іде холод. Я в це не вірив, поки не торкнувся.
Я лежала в клітці і слухала, і мене нудило.
Моя прабабуся. Мій прадід. Двоє братів бабусі. Бабусина бабуся. Висять над каміном в Інсбруку. І світяться при місяці.
— Дід розповідав мені, що Білі вовки не просто вовки, — продовжував Вайс. — Я думав, легенда. Старечі казки. А потім, тридцять років тому, я сам приїхав сюди. Шукати. Купував шкури в місцевих, розпитував старих. І одного разу, вночі, в Яремчі, я побачив, як вовк став людиною. — Він відпив з келиха. — Відтоді я знаю. І відтоді я шукаю Білого. Живого. Щоб нарешті побачити не тільки шкуру.
— Ви божевільний.
— Можливо. — Він не образився. — Але я дуже багатий божевільний. І дуже терплячий.
— Як ви мене знайшли?
Вайс поставив келих на столик біля крісла.
— А це, пані Мирославо, вже не моя заслуга. — Він посміхнувся. — Мені допомогли. Друг. Дуже давній друг. Ось він, до речі.
Двері в кінці зали відчинилися.
Я відчула його раніше, ніж побачила. Мед. Вишня. Дим трембіти.
Остап Бойчук увійшов до зали повільно, важко, обтрушуючи сніг з кожуха. Стягнув шапку. Сива борода, сірі добрі очі, сіточка зморшок. Він підійшов до клітки, нахилився, сперся руками на коліна, і подивився на мене крізь ґрати.
— Доброго ранку, дитино, — сказав він. Тепло. По-батьківськи. — Як спалося?
* * *
Я не плакала. Я дивилася на нього. Довго. І вовчиця під ребрами не гарчала. Вона мовчала. Лежала, притиснувшись до землі, і дивилася, і в цій тиші було більше ненависті, ніж у будь-якому гарчанні.
— Ви вбили бабусю, — сказала я.
Остап зітхнув. Випростався. Підтягнув до клітки стілець і сів на нього, важко, з кректанням, розставивши коліна.
— Я не хотів, — сказав він. І, клянуся, в його голосі був сум. Справжній. — Ганна була добра жінка. Мені ногу складала. Мед мені свій віддала. Я її любив, як можна любити сусідку. — Він похитав головою. — Але вона полізла не в свою справу. Пішла за мною вночі до Кривого. Побачила срібло. А потім поїхала до Олени Сірко і привезла звідти татову записку. Тата, Мирославо. Мого рідного тата.
— Григорія.
— Григорія. — Остап кивнув. — Ти вже знаєш. Розумниця. Ганнина кров. — Він дивився на свої руки, на товсті пальці з ніготками. — Мій тато був хорошим чоловіком. Ти не віриш, але це так. Він хотів, щоб Чорна зграя була першою. Щоб ми не гнули шию ні перед Білими, ні перед Сивими. Він бачив, що Білі тримають усіх нас за горло своїм Наказом. І він зробив те, що треба було зробити. Він їх продав. — Остап підвів очі. — А його брат, Петро, плакав над книгою і записав «Карпати під рукою Чорної». І став Альфою. А тато лишився Бетою. До смерті. Розумієш? Тато зробив усе, а Петро отримав усе.
— І ви хочете того самого, — сказала я.
— Я хочу справедливості. — Остап нахилився до ґрат. — Сорок років я тримаю зграю. Сорок років я Бета. Я ростив Миколу, свого двоюрідного брата, коли дядько Петро помер. Я ростив Северина, коли Микола збожеволів. Я тримав мир з Сивими, поки хлопець вчився. Я, дитино. Не Северин. А що мені? Лава біля вогню. Трембіта на весіллях. «Дякуємо, дядьку Остапе». — Він посміхнувся. — Тепер я Альфа. Северин сам віддав мені пояс. На очах в обох зграй. Ніхто не скаже, що я його вкрав.
#1741 в Любовні романи
#432 в Любовне фентезі
#515 в Фентезі
#122 в Міське фентезі
Відредаговано: 21.11.2026