Істинна для Альфи. Вовча зима

Частина 1. Глава 1. Вовк у капкані

Навігатор здався за сорок кілометрів до мети.

Спершу він кілька разів упевнено сказав «поверніть праворуч», хоча праворуч була тільки прірва з ялицями, потім надовго замислився, а біля мосту через Бистрицю видав «маршрут перебудовується» і більше не озивався. Я постукала пальцем по екрану. Синя стрілочка стояла посеред зеленої порожнечі, як остання людина на землі.

— Ромашко, — сказала я машині, — ми з тобою тепер самі.

Ромашка відповіла тим, що завжди: брязнула чимось під днищем на вибоїні й чесно поповзла вгору.

Їй було чотирнадцять років, мені двадцять шість, і ми обидві не створені для гірських доріг у грудні. Біла «Фабія» з наклейкою ромашки на задньому склі, яку колись причепила моя однокурсниця, щоб я «нарешті впізнавала свою машину на парковці». Наклейка вицвіла до кольору старої зубної пасти. Пелюстки облізли. Але Ромашка жила.

Дорога звужувалася. Асфальт змінився бетонними плитами, плити гравієм, гравій розкислою колією, присипаною свіжим снігом. Ялиці підступали з обох боків так близько, що гілки шкрябали по дзеркалах, як нігті. Сонце сіло годину тому, і ліс злився в одну чорну стіну з білими плямами снігу, схожими на клапті газети.

Я пам'ятала цю дорогу іншою. Літньою. Тоді вона пахла розпеченою хвоєю й суницями, і бабуся забирала мене від автобуса на старому мотоциклі з коляскою. Я сиділа в колясці, в шоломі, завеликому на дві голови, і кричала від щастя на кожному повороті.

Бабусю, я приїхала. Тільки тебе вже нема.

Я міцніше стиснула кермо.

Указівник вигулькнув з темряви раптово: облуплена бляха на кривому стовпі. «Вовчий Яр. 3 км». Хтось колись перекреслив першу літеру фарбою з балончика і домалював зверху «С». Вийшло «Совчий Яр». Я пирхнула. Мабуть, місцеві підлітки. Мабуть, тут більше нема чим зайнятися.

Останні три кілометри Ромашка йшла на першій передачі, видихаючи пару з-під капота, як старий кінь. Нарешті ліс розступився, і внизу, в долині між двома горбами, засвітилися вогники. Небагато. Може, з тридцять. Над ними чорнів дерев'яний купол церкви, а далі, на схилі, де закінчувалося село і починався ліс, стояла хата.

Бабусина хата.

Без вогника.

* * *

Ключ лежав там, де бабуся завжди його ховала: під третьою дошкою ґанку, у бляшанці з-під льодяників «Монпансьє». Дошка рипнула так само, як п'ятнадцять років тому. Бляшанка була холодна й важка, і коли я її відкрила, всередині, крім ключа, лежав іще один льодяник у пожовклому папірці.

Я довго дивилася на нього, стоячи навпочіпки на мерзлому ґанку.

Бабуся ховала один льодяник разом із ключем. «Щоб той, хто повертається, повертався в солодке». Я вважала це дитячою грою. Мені було вісім, і я щоліта знаходила свій льодяник, і це було найкраще в цілому світі.

Цей вона поклала, коли ще жила.

Я запхала його в кишеню куртки, не розгортаючи, і відімкнула двері.

Всередині пахло холодом, яблуками та сухою м'ятою. Так пахнуть хати, з яких пішли люди, але ще не пішов дух. Я намацала вимикач. Лампочка під стелею спалахнула, посміхнулася й згасла з тихим «пік».

— Чудово, — сказала я в темряву. — Просто чудово.

Ліхтарик у телефоні вихопив знайоме: низьку стелю з сволоком, піч, побілену й розписану синіми квітами, лаву під вікном, вишитий рушник на образі. На столі стояла чашка. Одна. Біля неї лежали окуляри для читання і розгорнута газета за двадцяте жовтня.

Двадцяте жовтня. Того вечора бабуся пішла в ліс і не повернулася.

Дільничний дзвонив мені двадцять другого. Говорив повільно й обережно, як говорять з людьми, яким от-от стане погано. Знайшли на узліссі, за пів кілометра від хати. Сліди звіра. Вовк, сказав він. Цієї осені вовків багато, спускаються до сіл, худобу ріжуть. Ваша бабуся, царство їй небесне, пішла, видно, по хмиз. Справу закрито. Нещасний випадок.

Я тоді стояла посеред операційної в клініці на Городоцькій, у рукавичках, і тримала в руці затискач. На столі лежав під наркозом рудий кіт з розірваним боком. Я дослухала дільничного, поклала телефон на підвіконня і дошила кота. Двадцять один шов. Рівні, дрібні, як бабуся вчила шити рушники.

А потім пішла в підсобку і там, між мішками з кормом, сповзла по стіні.

На похорон я не встигла. Дорога, перевал, сніг, який того року випав рано. Коли я дісталася, її вже поховали. Сусіди. Якісь чужі руки. Я постояла біля свіжого горбика, залишила квіти й поїхала назад до Львова, бо мала зміну.

Я тоді вже знала, що звільнюся. Не через бабусю. Через кота. Через власника клініки, пана Ярослава, який наступного тижня наказав мені написати в картці собаки, що помер на столі, «серцева недостатність», а не «передозування анестетика, яке ввела інтерн без нагляду». Я відмовилася. Він сказав, що в нього таких, як я, черга до дверей. Я сказала, що в нього таких, як він, — тюрми не вистачить.

Ми обоє були праві. Зранку я поклала заяву.

А тепер я тут. Безробітна ветеринарка з дипломом, кредитом за Ромашку і бабусиною хатою, яку треба продати до весни, бо інакше вона просто стане купою дощок над Вовчим Яром.

Я пройшла до печі, торкнулася холодного боку.

— Добре, — сказала я. — Почнемо з дров.

* * *

Дрова були в повітці, і повітка була зачинена на заржавілий засув, що відчинився лише з третього удару черевиком. Я набрала оберемок, повернулася і вже на порозі почула це.

Звук.

Тонкий, високий, переривчастий. Наче десь далеко плаче дитина, яка вже втомилася плакати й робить це на останніх силах.

Я завмерла. Поліна притискалися до грудей, кора дряпала підборіддя.

Звук повторився. Ближче, ніж мені хотілося б. Звідти, де за городом, біля старої груші, починався схил і темний ельник.

Я знала цей звук. Я чула його в клініці. Так скиглить собака, якого збила машина і який уже не може скавуліти голосніше, бо йому болить навіть дихати.

Не ходи туди. Ти не в місті. Там може бути що завгодно.

Але воно скиглило. І замовкало. І знову скиглило, вже тихіше.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше