11. Треба спробувати вибратись звідси...

Я не довго думаючи, прямо на автоматі. повернула його спиною до себе і застосувала прийом Геймліха, який ми недавно проходили на заняттях з медицини — там, у моєму справжньому універі. Шматочок цукерки вилетів у нього з рота, і він знову почав нормально дихати. 

 — Ну що, я все ще “псевдопровидиця”? — запитала я з іронією. 

— Що це в біса було? — він все ще важко дихав. Обличчя було червоним. Якби ми не сиділи за партою, він би певно впав. 

 — Ти вдавився цукеркою, — пояснила я.  — Виходить, небезпека загрожувала саме тобі! 

— Ні, це якась дурня, цього не може бути… — сказав він вже не так впевнено.

— Ліаме, ви в порядку? — стурбовано запитала наша кураторка. 

 — В порядку, — пробурмотів хлопець. 

 — А який у тебе дар? — запитала його пошепки я. 

— Я маю спадковий дар до створення ментальних щитів, — сказав він. — Навіть моє імʼя перекладається, як "захисник". Але виходить, ти передбачила те, що трапилось… Мені подарували ці цукерки, якась таємна фанатка… Але ж я просто вдавився…

 — Може, та фанатка хотіла тобі нашкодити? — припустила я. Дивно, але за ці два дні в Академії я вже змирилася з існуванням магії і навіть не уявляла світу без неї. 

— Або це була зовсім не фанатка, а просто якийсь недоброзичливець, — припустила пошепки Азура. 

 — У тебе є вороги? — спитала я Ліама. 

— Які вороги? Я тут майже нікого не знаю… — він зітхнув. — Я ж тільки вступив, як і ви. Ну, мій старший брат вчиться на два курси вище. Він теж менталіст. Але у нас з ним не те щоб погані стосунки… Він — перший син, тож отримає більшу частину спадку…

 — А може це твій брат хоче отримати увесь спадок? — підозріло промовила Азура. 

— Ану всі тихо! Все ж, у нас має бути урок! — суворо сказала наша кураторка. — Щодо цукерок, Ліаме, ви маєте пройти до нашої лікарки, хай огляне вас. Кабінет є на мапі школи, я зараз вам її видам, — вона взяла якийсь аркуш зі столу і простягнула йому. — Кожну ділянку можна збільшувати, як на планшеті, ну, ви, як спадковий менталіст, маєте вміти користуватись цими мапами, правда, Ліаме?

 — Так, — кивнув він. — А може, Марісе хай мене проведе?

— Добре, Марісе, проведете Ліама і повернетесь назад, тільки одразу! Тримайте карту, — вона простягнула і мені той аркуш. На ньому був намальований замок і прилегла територія. 

 — Ага, — я гадки не мала. як користуватися тією картою, але вирішила, що запитаю у Ліама. 

— Ну, чого стоїте? Хутко! Марісе, чекаю вас на уроці! — вона кивнула в бік дверей.

Ми вийшли з аудиторії і я поглянула на хлопця:

 — Як користуватися цією штукою? 

— Просто торкнись будь-якої частини мапи рухом, ніби розширяєш картинку на планшеті. У тебе був планшет? Чи твої батьки проти технологій звичайних людей? — поцікавився він.

 — Був, — я зітхнула. — Батьки там, мабуть, вже шукають мене з поліцією. О, до речі, як написати їм листа? Професор Каен казав, що можна це зробити…

— В сенсі? — здивувався він. — Як це з поліцією? Хіба вони проти того, щоб ти розвивала здібності? 

 — Вони взагалі не знають, що я тут… Може, думають, що мене викрав якийсь маніяк, — я відчула, що на очі навертаються сльози. 

— Капець, — сказав він. — Тобі треба попросити викладача, щоб допоміг тобі з ними зв’язатись. Правда, більшість викладачів проти технологій на території… То треба ще знайти того, хто має тут мобільний… А ще у старшокурсників може бути контрабандний телефон. 

 — А ти знаєш, у кого він може бути? — спитала я з надією. 

— Можу запитати у брата… Він має знати, у кого.

 — Запитай. будь ласка! Мені треба передати батькам звісточку, що я жива й здорова…

Подумала, що якщо в мене буде телефон, що працює, то я зможу не просто повідомити, що жива, а й якось вибратися звідси. Відправити локацію, чи подзвонити в поліцію… Або до журналістів звернутися… Але я ще не знала, до чого призведе ця моя ідея…