Розділ 6

Ми під’їхали та припаркувалися біля гарної цегляної будівлі з великими арковими вікнами. Я добре знала цей район. Він був тихий, мав кілька парків, один із них якраз був навпроти будинку, ще й знаходився зовсім недалеко від центру — ідеальне поєднання для закладу, куди люди приходитимуть відпочити душею.

Артем дістав із кишені ключі, відімкнув двері й пропустив мене вперед.

Я зробила крок усередину і... завмерла, перехопивши подих. Це було воно! Потрапляння навіть не в десятку, а в сотку!

Приміщення виявилося просторим, із неймовірно високою стелею. Величезні вікна пропускали яскраве сонячне світло й добре освітлювали приміщення вдень. Атмосферні цегляні стіни, які так і просили, щоб на них повісили картини і якийсь декор. Повільно пішла вперед, захоплено крутячи головою.

— Неймовірно... — тільки й змогла видихнути я.

Тут було ідеально все. Місця вистачить і для столиків, і для великих стелажів із білосніжною керамікою, яка чекатиме на своїх художників.

Я побачила двері й зазирнула туди: невеличка кімната ідеально підійде для зберігання потрібних для кав'ярні речей. Ще за одними ховалася туалетна кімната, яка навіть без ремонту мала достойний вигляд.

— Ось тут ми поставимо барну стійку! Тоді до неї буде зручно підходити з декількох сторін, — мій голос дзвенів від захвату, я вже не могла зупинитися, розмахуючи руками. — А біля вікон будуть великі м'які крісла. І стелажі, от прямо вздовж цієї стіни. Знаєте, щоб кожен, хто заходить, одразу бачив усю цю красу… А там — місце для любителів усамітнитися. Можливо, придумаємо якісь перегородки. На ці вікна я вже навіть знаю, які фіранки підібрати! Ось тут місце для діточок, для них, звісно, окремий стіл та стільці…

Я різко обернулася до Артема, щоб запитати, чи потягнемо ми такі витрати, але не вимовила й слова. Я так захопилася своєю бурхливою фантазією, що не помітила, як настрій чоловіка змінився.

Він стояв біля входу, притулившись плечем до одвірка, і не зводив з мене задумливого погляду. Його плечі були розслаблені, руки схрещені на грудях, а коли він зловив мій погляд, то на його губах з’явилася ледь помітна, м'яка усмішка.

Щось він дивний якийсь. Невже я поспішила зі своїми ідеями? Чи все ще думає, чи хоче мені це приміщення давати?

Сумніви потроху починали гризти мене зсередини, і я нервово переминалася з ноги на ногу.

— То... ви точно згодні віддати його мені? Під мою кав'ярню?

— Точно, Ліно, — пролунав його голос низько, майже оксамитово. — Воно ваше.

Я радісно сплеснула в долоні. І напруга, яку я відчула за ці кілька хвилин, немов упала з моїх плечей.

Як добре, бо інакше мені довелося б щось вигадувати, щоб він змінив своє рішення, бо коли я вже побачила те, що запалило зсередини — відтягнути від того мене було дуже складно.

— Це ж просто супер! Ви ще й купу грошей на оренді зекономите, бо не треба буде платити чужому мужчинчику!

Артем тихо розсміявся, відриваючись від одвірка.

— Мені подобається ваш підхід, Ліно. Приємно знати, що ви так зворушливо піклуєтеся про мої гроші.

Я гордо підняла підборіддя, збираючись видати якусь дотепну фразу про те, що Скрудж Макдак має мною пишатися, як раптом вхідні двері з легким рипом відчинилися.

— Артеме? Брате, серйозно?

У приміщення впевненим, розслабленим кроком зайшов високий хлопець.

У нього було таке ж темне волосся, як і в Артема, але на цьому їхня схожість, мабуть, закінчувалася. На відміну від Містера Ідеальність, цей тип виглядав так, ніби щойно зійшов з обкладинки журналу про серферів: розстебнута на кілька ґудзиків сорочка, хитра усмішка, лукавий вогник в очах і якась неймовірна легкість у кожному русі.

Я таких мужчинчиків на раз просікала.

Класичний гульвіса і підкорювач жіночих сердець. Але, варто визнати, до біса привабливий.

— Давно тебе тут не бачив, — хлопець весело розвів руками. — Навіть не повірив своїм очам, коли побачив твою машину на вулиці. Думав, хтось її викрав!

Він пройшов кілька кроків і раптом завмер, помітивши мене.

На його обличчі одразу субтитрами читався інтерес. Такі чоловіки його навіть не збиралися ховати, думаючи, що кожна жінка, побачивши їх, одразу готова кинутися в обійми, навіть заплативши сама за свій салат.

Ця машина з підкорення жіночих сердець театрально присвиснула, повільно оглядаючи мене з ніг до голови, і його усмішка стала ще ширшою, набуваючи якихось лисячих рис. Ледве стрималася, щоб не закотити очі.

— Мадам, — протягнув він, роблячи крок у мій бік і простягаючи руку.

Я простягнула свою у відповідь із чистої ввічливості, він повільно нахилився й, дивлячись у мої очі, поцілував її.

Фу, Боже…

Я ледве стрималася, щоб не двинути його цією ж рукою. Потягнула її на себе, але чоловік її не відпустив. У мене перехопило подих від нахабства цього типа.

Та що він собі дозволяє?

— Тьомо, а ти не казав, що завів таку чарівну знайому. Я Денис, до речі. А вас як звати, прекрасна незнайомко? — сказав він, дивлячись мені в очі, все ще тримаючи мене за руку і проводячи великим пальцем по тильній стороні моєї долоні.

Я не встигла навіть відкрити рота.

Артем, кинувши блискавичний погляд на наші руки, миттю опинився між мною та своїм братом, затуляючи мене широким плечем. І, міцно схопивши його за зап’ястя так, що той аж засичав крізь зуби, все ж змусив Дениса відпустити мою руку.

Щелепи Артема напружилися так сильно, що я почула скрегіт зубів. 

— Денисе, — голос Артема прозвучав зовсім не по-дружньому. — Вимикай режим пікапера, ти лякаєш орендаря. Ліно, знайомтеся, це мій молодший брат. Його манери іноді залишають бажати кращого, але ми над цим працюємо.

Кивнула й потягнулася до сумки.

— Дуже приємно, Денисе, — я дістала вологу серветку і з максимально серйозним обличчям почала демонстративно протирати тильну сторону долоні. — А ви не підкажете, де тут можна руки з милом помити? Після вулиці, знаєте, стільки мікробів...