Розділ 5

Кіра кліпала своїми нарощеними віями так часто, що мені було реально цікаво, який майстер їх так надійно приклеїв, бо від такого шаленого вітру вони мали б уже давно відлетіти. Жінка явно чекала, що Артем почне виправдовуватися, або принаймні вишпурне мене з машини разом із залишками шаурми. Але обличчя чоловіка залишалося непроникним.

— Кіро, мій салон, обід і мої пасажири — не твоя справа. — Його голос звучав так беземоційно, що аж отверезив мене. Дідько, як я панібратськи з ним до цього спілкувалась, зовсім здуріла! — Бувай.

Чоловік, не чекаючи відповіді, зачинив мої дверцята, обійшов машину, сів за кермо і різко завів двигун. Білявці довелося відступити на крок, щоб не потрапити під колеса, коли чорний позашляховик вирулив на дорогу.

Ми їхали мовчки. Атмосфера змінилася з настроєм Артема, і я ледь не стислася від відчуття ніяковості й напруги.

Чоловік дивився на дорогу, міцно стискаючи кермо, і я бачила, як на його вилицях грають жовна.

Було очевидно, що ця зустріч не була для нього з приємних. Ми ще не були настільки близькі, щоб я могла лізти з розпитуваннями про його колишніх пасій чи знайомих, тому я просто дожовувала свою шаурму, намагаючись дихати в бік вікна.

Але тиша давила на вуха. І якщо я не хотіла потрапити під гарячу руку людини, від якої залежала моя мрія, треба було терміново щось робити.

— Ну і як це? — раптом випалила я, зминаючи фольгу від шаурми в кульку.

Артем злегка нахмурився, не відриваючи погляду від дороги.

— Що саме?

— Жити, коли в тебе стільки грошей, що їх можна отак просто брати й інвестувати в мрії інших людей? — я підперла щоку кулаком і з цікавістю подивилася на нього.

Чоловік кліпнув. Його брови поповзли вгору. Здається, моє тупе і максимально прямолінійне запитання таки збило його з пантелику. Він на мить перевів на мене здивований погляд, а потім хмикнув, і напруга в його плечах помітно спала.

— Ліно, грамотно вкладені гроші приносять більше грошей. Оце і є інвестиції, — спокійно пояснив він. — Це просто бізнес. Тож не треба робити з мене Супермена, який робить щось круте суто для інших людей.

Я задумливо похитала головою.

— Ну, не знаю. Як на мене, ви крутіший за Супермена. Той рятував людей від лиходіїв, а ви рятуєте їх від сірих буднів, даючи шанс на мрію. Та й супер, що і самі щось від цього отримуєте. Усі залишаються в плюсі. Я ніколи про це не думала, але були б у мене гроші, можливо, робила б те саме.

Артем не витримав і щиро усміхнувся. Від тієї крижаної непроникної стіни, яку залишила по собі Кіра, не лишилося й сліду.

Я подумки поставила собі плюсик.

Алілуя, навіть дихати стало легше. Все ж на мене дуже впливав настрій поруч зі мною людей. Терпіти не любила розжареної атмосфери. Хіба можна думати про щось інше, коли біля тебе людина горить зсередини гнівом, і будь-який твій необачний крок може запустити в ній виплеск цієї емоції, як цунамі на тебе?

Але в голові крутилося одне питання, яке я все ніяк не могла поставити…

— То ви… реально вірите в мою арт-кав'ярню? — вже серйозніше запитала я й аж напружилась та затримала дихання, чекаючи болючої відповіді.

— Так, — він кивнув, знову дивлячись на дорогу. — Інакше б не вкладав у це ні копійки свого часу і грошей.

Видихнула, сподіваючись, що він відповів правду. Затихла, обмірковуючи його слова. З одного боку, було приємно, що він оцінив мій проєкт. А з іншого… «просто бізнес», еге ж?

Ну от, і нащо я про це подумала? Звісно, кожен робить щось не просто так. Ми живемо у світі, де немає хрещених фей і добрих магів, які б спонсорували тебе з доброти душевної.

— Що таке? — Артем помітив мою раптову зміну настрою й кинув на мене бешкетний погляд. — Я вже не кращий за Супермена?

— Ну-у-у, — я картинно закотила очі, — скажімо так, ви трохи посунулися з п'єдесталу. Десь до рівня Скруджа Макдака.

Чоловік розсміявся. Це був глибокий, щирий сміх, який заповнив увесь салон машини, і я зловила себе на думці, що готова нести будь-яку нісенітницю, аби тільки він сміявся частіше. Ну, як мінімум, не повертався до стану мовчазного холодного айсберга.

— Скрудж Макдак? Що ж, дійсно, трохи схоже на мене, приймається, — відповів він, плавно пригальмовуючи. — Приїхали. Локація номер два з вашого списку.

Я з ентузіазмом виглянула у вікно… і моя усмішка миттєво зів'яла.

Замість затишної вулички, яку я бачила на панорамних картах в інтернеті, ми стояли перед входом у якесь темне, обмальоване графіті підворіття.

Поруч валялися переповнені сміттєві баки, а двері з написом «Оренда», до яких нам треба було підійти, виглядали так, ніби за ними ховався штаб місцевих кримінальних авторитетів. Щось таке я бачила у бойовиках, де герої потім стрімголов тікають від бандитів, якщо, звісно, виживають.

Артем навіть не заглушив мотор. Він мовчки дивився на цей пейзаж, потім повільно повернув голову до мене.

— Ліно… можна поцікавитися, за яким критерієм ви обрали це місце?

Я втиснулася в сидіння, відчуваючи, як палають щоки.

— Я… я дивилася по карті! Це хороший район! Я поняття не мала, що тут є такі глухі місця і що вхід з боку смітників!

— Сюди не те що клієнти з дітьми не підуть, сюди навіть безпритульні коти бояться заходити, — констатував Артем і, перемкнувши передачу, здав назад. Ми поїхали, навіть не вийшовши з машини. — Точно не наш варіант.

Другий раз за день я була рада, що Артем поїхав зі мною дивитися приміщення. Як би моя кукуха витримала цей забіг наодинці — боялась навіть уявити.

Мій настрій впав нижче пекла. Друга локація — і другий епічний провал.

Моя мрія розсипалася на очах, бо я, виявляється, повний нуль у виборі нерухомості. Сумно зітхнула і відвернулася до вікна.

Я згоряла від сорому перед інвестором. Він же бачив ці адреси ще вчора! Напевно, одразу своїм досвідченим оком зрозумів, який капець я пообирала, тому й вирішив поїхати зі мною особисто, щоб я не спустила його гроші в трубу ще на етапі оренди. І мовчав же, гад, дозволив мені самій переконатися в моїй некомпетентності!