Розділ 4

Ми припаркувалися біля яскравого кіоску з великим неоновим написом «Шаурма від Ашота».

Я скоса глянула на Артема. Він заглушив мотор і кілька секунд просто мовчки дивився на вивіску, а потім на невеличкі пластикові столики поруч, за якими сиділи переважно студенти. Його брови злетіли в щирому здивуванні.

Ну ось, почалося.

Я подумки закотила очі й тихо пирхнула. Звісно, куди ж Містеру Ідеальність до простої їжі? Певно, зараз почне читати лекцію про холестерин, антисанітарію та зіпсовані шлунки. Або взагалі запропонує поїхати в якийсь мажорний ресторан, де порція салату коштує як половина моєї нирки.

Я вже набрала в груди повітря, готуючись захищати свій гастрономічний вибір, як він раптом відстебнув пасок безпеки й подивився на мене.

— Ліно, ви мене дивуєте.

— Чим це? — я схрестила руки на грудях, займаючи оборонну позицію. — Тим, що не харчуюся виключно цезарем і устрицями?

— Тим, — кутики його губ здригнулися в стриманій усмішці, — що зазвичай дівчата, з якими я… обідаю, віддають перевагу панорамним ресторанам або суші-барам. А тут такий приємний розрив шаблону.

Чоловік легко відчинив дверцята і вийшов із машини. Я кліпала очима, намагаючись перетравити почуте.

Він що, серйозно? А де… цей. Ну, там… бодай гидлива міна? Чи там, битва за компроміс?

Не встигла я оговтатися, як Артем обійшов авто, відчинив мої дверцята і, поклавши руку на дах машини, спокійно запитав:

— Вам із куркою чи з телятиною? Якого розміру брати? І що питимете?

Моя щелепа подумки полетіла туди, куди й кукуха. Мої стереотипи розсипалися на прах, певно, як і його. Кліпнула раз, другий, намагаючись знайти на чоловічому обличчі хоч краплю сарказму. Але її там не було.

Він стояв у своєму брендовому поло, з годинником на зап'ясті, який, певно, коштував як цей кіоск разом із самим Ашотом, і цілком серйозно чекав на мою відповідь.

— Е-е-е… — мій словниковий запас тимчасово вийшов з чату. — З телятиною. Розмір XXL. І колу.

Я назвала найбільший розмір суто щоб перевірити його реакцію. Справжні леді ж їдять як пташки, правда?

Невже й на це нічого не скажеш?

— Зрозумів, — він кивнув, розвернувся і покрокував до каси.

Та ну ладно. Невже?

Я дивилася йому в спину і все ще не вірила своїм очам. Чула, як він своїм глибоким, оксамитовим голосом звернувся до касира:

— Доброго дня. Дві шаурми з телятиною, обидві розміру XXL. І дві коли.

Що?! Це як взагалі можливо? Це що, всі ці фільми, дорами, книги про багатих вродливих чоловіків — неправда? Так, а як же… А цей… Та ну?

Я так і залишилася сидіти біля відчинених дверцят, в шоці спостерігаючи, як він розраховується і через кілька хвилин повертається до мене з двома величезними, загорнутими у фольгу згортками, від яких ішов божественний аромат смаженого м'яса та часникового соусу.

Ля-я-я-я… Часниковий соус. Я ледве не вдарила себе рукою по чолу, це ж від нас буде на кілометр тепер пахнючити ним. Мені-то все одно, а от ділова людина хіба могла собі дозволити таке на обід у будній день?

Артем поставив стаканчики з колою на капот свого вилизаного до блиску джипа й простягнув мені одну порцію.

Я встала з сидіння, вийшла з машини й недовірливо взяла гарячий згорток.

— І що… ви справді будете це їсти? — запитала я, не втримавши язика за зубами й примруживши очі.

Чоловік розірвав край фольги, зробив солідний укус, прожував і тільки після цього запитально підняв брову:

— А що не так? Я зранку нічого не їв, крім кави з круасаном.

Я була в повному, тотальному офігіванні від розриву шаблонів.

Потрібно прийти додому й викинути кілька спекотних романчиків, бо там писали неправду. Оно як воно буває в житті, ти ба.

Мій світ, який я, здавалося, вже зрозуміла, просто розвалився. Серйозний інвестор, мільйонер, який контролює кожен цвях, зараз стояв, спершись на своє дороге авто, і з неабияким апетитом уминав величезну шаурму. І, варто визнати, навіть у цей момент він виглядав до біса привабливо.

— Присядьте, так буде зручніше! — сказав він, показуючи мені на сидіння свого авто.

Я ледве не вдавилася шматком шаурми.

— Вам не шкода свій салон?

Чоловік пирхнув.

— Це не так катастрофічно, як лате, — усміхнувся він і зробив ковток коли.

Я не заперечувала, бо ніколи не любила їсти стоячи. Усівшись зручніше, я в тиші вгризлася у свою їжу й заблукала в роздумах про життя мільйонерів, і настільки захопилася думками, що зовсім забула про обережність. Шаурма виявилася напрочуд соковитою, і крапля білого, того самого, бляха, часникового соусу підступно капнула мені прямо на джинси.

Полегшено зітхнула. Бодай не на салон.

Поспіхом потягнулася за серветкою, але Артем виявився швидшим.

Він зробив крок ближче, нахилився й витер серветкою невелику пляму на моїй нозі. Від цього легкого дотику мене наче струмом прошило. Я завмерла, переставши жувати.

— Певно, треба закупитися серветками, бо нам доведеться багато де ще бувати разом, схоже, вони нам знадобляться, — голос його став трохи хрипким.

Я з гучним звуком ковтнула, відчуваючи, як мої щоки знову заливає рум'янець.

В сенсі, от прям настільки багато разом? Та на що він натякає? Що зі мною, як з маленькою дитиною, виходити можна в люди тільки із серветками?

Я тільки-но хотіла відкрити рота, щоб сказати, що хай ці серветки собі зас… як цю напружену мить розбив різкий звук жіночих підборів, що наближалися до нас.

— Тьомо? — пролунав високий голос, від якого в мене миттю звело вилиці. — Артеме Дмитровичу, очам своїм не вірю! Ти… їси на вулиці?!

Чоловік випростався й обернувся, а я висунула голову, щоб подивитися на свою рятівницю. Якби не вона, боюся, я б бовкнула чогось зайвого, і Артему б не склало труднощів дотягнутися до договору на інвестицію в мій проєкт і розірвати його до бісової матері.

Перед нами стояла висока білявка з ідеальною укладкою, надутими губами та в сукні, яка на око коштувала як оренда нашої з Асею квартири за кілька років. Її погляд ковзнув по Артему, а потім зупинився на мені. Жінка зневажливо оглянула мої потерті джинси й свіжесеньку пляму на них, кросівки з залишками пилу з минулої локації, і її ідеальні брови злетіли до ідеального чола.