Розділ 1

Знесилена но щаслива, я стояла в центрі великого міста. Перепоавник розповів небагато. Велика столиця, великої і могутньої Руської Імперії. Москва 1915 року. Нажаль це все що він видав мені у дорогу. Чорт, нещасний! Лиш би напакостити... Ну нічого і без нього впораюсь. Подумаєш Москва! Для мене пекло, це дім... Тут гірше бути не може. Наївно віріла, Дакота... Не знаючи чим її зустріне пекельна Росія! Її дім підпорядковується правилам і устоям... А ця велика імперія, нажаль ні! Улюблене місто Сатани зустріло її шумом та криками.
- ООО - рот розкрився сам. Багато людей в однаковій одежі і з рушницями, тикало і стріляло в беззахисних людей. Зганяло їх у стадо, як корів. Дакоту, данна дія заворожила. Саме рушниці створені її батьком зараз допомагали людям робити безчинства. Колись Арсеній мав честь вихвалятись перед дочкою, як він вклав велику ідею у голову винахідника, саме це змінило хід історії, перетягуючи людей на сторону зла. Тоді ж його й повисли до демона третього кругу. 
Бум... Малий хлопчик врізався в демоницю.
" Який маленький і беззахисний. Весь брудний і чумазий. " Маленькі рученнята обхопили її ногу, а блакитні очі наповненні слізьми викликали жалість
- Тітонько, допоможіть будь ласка. Я загубився, допоможіть знайти мою маму - завдяки передчутті демониці, дівчина вже знала, що мати цієї дитини покинула світ живих
- Єй! Цей теж німець! - солдат направив рушницю на дитя - Ходино сюди мерзотнику. Тобі до твого стада!- Не розуміючи для чого, Дакона заступила хлопчика
- Це мій брат! Він руский, йди з відси і несмій його чіпати - чоловік посміхнувся і підмргнув 
- А що мені за те буде? - злість переповнювала демоницю
- Дарую тобі за це життя! - зелені очі повністю почервоніли. В гарному юморі лише червоні краплі, але зараз вся радушка надилась кров'ю  і навіть людина побачила це, маленькі біржові рожки нажаль із-за емоційності молодої господині теж себе видали. Саме це допомогло нерозторопному солдату перехрещуючись тікати від неї.
- Ти справді моя сестра? - очі малого наповнились надією. 
- Так - демониці злилась на власну слабкість. Ну що такого у цій людській дитині? Але добра частина серця вже все вирішила за неї
- Я Дакота Амосова, а як звуть тебе?
- Я Микита! Микита Ковальчук, і доречі я і справді не німець
- Та ну? І хто ж ти? - Очі Микитки опустилися
- Українець я! Мене мали вислати на територію Київа разом із мамою, але її нікде немає
- А тато?- пацан зморщив ніс, витираючи його рукавом від кофти
- На війні. Ці гади його теж забрали! Тепер я один
- Ну, я теж одна... Можливо варто підтримати одне одного? - мовчання Дакона прийняла за позитивну відповідь - Ну, розповідай де тут, що у вас і як влаштовано!
- А, то ти що не місцева?
- Ну можна і так сказати - гарний мальчуган, думаю ми зможемо подружитися