Кінець стежки

І настав час, коли Стежка таки закінчилась.

Якось раптово зашумів крижаний вітер — перший справжній звук за мільярди років, і він був як удар. Стало темно і холодно. Тіло, яке забуло, що таке холод, згадало це миттєво. Я здригнувся і швидко ступив убік, звільняючи місце для наступного подорожнього. Десь позаду мене, у минулому, лишалась ще одна людина, яка йшла по моїх слідах, і їй належало те саме темне небо.

Переді мною хвилювалась досить густа маса людей. Гомін стелився над землею, ніби ранковий туман. Люди переді мною намагались дізнатися хоч щось про стан справ. Всі сподівались на швидкий транзит на якусь з колоній, і тому ніяких припасів та речей з собою не несли. Я теж не ніс нічого, крім впевненості, що мене тут усе чекає, разом з юними стюардесами в уніформі телепорту. Тут були не лише паломники: ще й ті, хто до останнього лишався на Землі, сподіваючись дочекатися своєї черги до телепорта.

Коли я починав свою подорож, освоювались три нові планети, і одна була вже давно заселена. Напевно, саме вона зараз прийняла на себе функції метрополії, як найстаріша і найближча до Землі. Потрапити туди, мабуть, неймовірно складно. Найвірогідніше, що таких подорожуючих, як я, будуть направляти на якісь нові, слабо заселені планети. Звичайно, що там доведеться багато працювати, щоб облаштувати своє життя. Але теперішній рівень життя повинен бути набагато кращим за той, який я покинув. Саме сподівання на ідеальну медицину і змусило мене ступити на Стежку. Я повторив це собі ще раз, бо вже давно помічав, що вимовляю цю фразу швидше, ніж думаю. Медицина. Звичайно, медицина. Не понеділки ж. Я молодий та повний сил. Попереду сотні років життя. А можливо, й тисячі!

Так я думав, стоячи в темряві, і мені було тепло від цих думок. Значно тепліше, ніж від вітру.

Він таки настав, той самий момент істини. Звістка прикотилась здалеку, з-за обрію, переказана тисячами голів, які стриміли попереду зусібіч. Вона йшла крізь натовп повільно, як вода по поливаній грядці: обличчя, до яких вона доходила, темніли — і ця зміна була помітна краще за будь-які слова.

Ніхто і нікуди не полетить з остигаючої під згаслим Сонцем Землі. Не залишилось уже ніякої енергії для міжзоряних телепортів. Мертвими остовами продовжують кружляти навколоземними орбітами портали телепортів, до останнього рятуючи жителів Землі, перекидаючи їх до найближчих колоній. Згасло Сонце, закінчилась енергія в накопичувачах, і телепорти зупинились.

Висилати з колоній кораблі до Землі не мало ніякого сенсу. Відстані були неспівмірними з людським життям. Ніхто б не дочекався прибуття кораблів. Та й кораблів, власне, майже не залишилось у людства. Це були старі незграбні музейні експонати, які тисячі років тому програли телепортам своє місце в житті людей.

Чесно кажучи, колонії зітхнули з полегшенням. Потік паломників йшов стабільно і не збирався зупинятись. Кожного потрібно поселити і забезпечити всім необхідним для життя. Надлишок населення, колосальні витрати на підтримку життєдіяльності підірвали економіки кількох колоній. Почався каскадний ефект переселення мільярдів людей на планети, яким ще вдавалось контролювати свою демографію. Рівень життя впав різко і незворотно. Проблеми плодились, клубком обплутуючи кожну заселену людьми планету. В таких умовах ніхто не рвався рятувати тих дурників, які вирішили до останнього триматися Стежки в надії зірвати максимальний куш найрізноманітніших благ суспільства майбутнього.

Дурників. Так це й передали по ланцюжку, без лапок.

Натовп довкола мене вибухнув сотнями різних фатальних реакцій. Хтось падав на коліна і бився головою об замерзлий ґрунт, глухо виючи від безпорадності. Хтось істерично сміявся, проклинаючи провідників, рекламу та власну дурість. А якась група людей з божевільними очима кинулася назад, прориваючись до краю гранітної плити, намагаючись ступити на неї знову і піти у зворотному напрямку — хоча всі знали, що Стежка працює лише в один бік. Вони лише заважали тим, хто продовжував з'являтися з минулого кожні три з половиною хвилини, випадаючи у холод і темряву мертвої планети.

Я стояв і думав: от якби хтось мільярди років тому сказав мені, серед кактусів та спеки, що головним підсумком цивілізації, яка поборола хвороби і саму смерть, буде черга за шматком хліба, — я би посміявся. А ще я думав про те, що йшов до Краю Віків мільярди років і жодного разу, ані секунди не був живим. Я відклав життя на потім, як ті гроші під проценти. І — як і проценти — його скасували.

Мій порожній шлунок приєднав свій голос до злагодженого хору сусідніх. Ми стояли так довго, що голод став не відчуттям, а середовищем, у якому я існував. Місця, щоб лягти, чи хоча б сісти, не було. Людська хвиля постійно колихалась, гуділа і всілякими іншими способами заважала зосередитись.

Проте найстрашнішим був не голод і не виття вітру. Найстрашнішою була тиша, яка запанувала в моїй власній голові, така сама, як у тій Зоні мовчання, де зникають радіосигнали. Надія, яка рухала мене мільярди років, випарувалася, лишивши по собі лише крижану порожнечу. Я дивився на свої руки, на молоді, міцні пальці, і розумів: вони вже ніколи не триматимуть гарячу чашку кави. Я вже ніколи не відчую хрускіт снігу під підошвами. Я проміняв усе це на порожнє очікування ілюзорного раю.

Поруч зі мною стояв худий чоловік у зношеному костюмі. Той самий, із забігайлівки: він ступив на плиту одразу за мною. Він досі стискав у жмені товстезну медичну картку, як квиток, який ніхто вже не перевірить. Більше він не казав, що треба «трохи зачекати».