Стежка вічності

Подорож

Сам час подорожі абсолютно не відчувався. У такій подорожі неможливо було точно визначити час, коли потрібно зійти зі Стежки — адже жодного годинника всередині людини не залишилось, і мільярди років минали так само непомітно, як перший крок.

Іноді небо на мить застигало, а внизу виростали й знову розпадалися на пил величні вежі якихось невідомих міст, і в моїй душі прокидався страх. Кілька разів мене охоплювало шалене бажання ступити вбік. Зійти прямо зараз, у цьому тритисячному, чи п'ятдесятитисячному році! Озирнутися, вдихнути повітря, подивитися на те, що збудувало людство. Але щоразу я зупиняв себе жорстоким умовлянням: «Ні, це ще не кінець. Там далі вони вигадають ще більше. Там далі медицина буде кращою, а життя — довшим. Не дрібнися, йди до кінця». І я йшов далі, проганяючи слабкість з думок.

Моїм єдиним заняттям були думки. Я тисячократно прокручував у голові все своє минуле життя — і чим далі я йшов, тим дрібнішими і водночас дорожчими здавалися мені його деталі. Не колонії й не вічна молодість. Ось що спливало в пам'яті: похрумтування снігу під чоботами. Запах кави, яку хтось варив у сусідній квартирі, поки я стояв на зупинці. Кішка на теплому камені, що дивилась на мене з такою байдужістю, ніби знала про це життя все-все і навіть трішки більше. Я гнав ці думки геть. Я йшов до кращого життя, а краще життя не мало нічого спільного з кішкою на камені.

Flybot

Подобається

#297 в Фантастика
#95 в Наукова фантастика
#61 в Постапокаліпсис

У тексті є: сенс життя, час, кінець часів

Відредаговано: 13.10.2026

Додати до бібліотеки

Поскаржитись