51

(Соня)

В моїх грудях пекла образа, і я сиділа на краю його дивана, стиснувши пальці на підлокітнику.

Руслан сидів навпроти, трохи нахилившись уперед. Він виглядав розгубленим і винуватим.

Ще в пак! Бо він і був винуватий!

Сидів зараз так, ніби і сам не знав, з чого почати.

Добре. Нехай помучиться докорами сумління.

Він мовчав ще кілька секунд, потім встав, підійшов до бару, дістав пляшку червоного і налив нам обом. Поставив мій келих передо мною.

Я скривилася.

— Я не хочу пити з тобою.

— Просто візьми, — сказав він тихо. — Мені треба, щоб ти хоч трохи зараз заспокоїлася.

Я ще секунду дивилася на келих з ненавистю, потім все ж узяла його і зробила кілька маленьких ковтків. Вони трохи розслабили горло, але не приглушили ту гарячу, колючу образу.

Руслан сів назад у крісло і подивився мені в очі.

— Перш за все, я не буду виправдовуватися. Те, що я зробив — мерзотно. Я заслуговую на всю твою злість. Мені самому зараз гидко від себе. Я дійсно уклав парі на тебе, ніби ти якась річ. І мені дуже соромно за це.

Я мовчала, тільки міцніше стиснула келих. Всередині все кипіло.

Він продовжив:

— Але я хочу поговорити з тобою відверто. Без брехні та без викручування. Ти готова мене вислухати?

Я не відповіла, лише мовчки зробила ще один ковток. Руслан сприйняв це як згоду.

— Коли ти вперше з’явилася в офісі… я справді подумав, що ти чокнута. Ти влетіла, як ураган, почала сперечатися з усіма, обзивати людей, влаштовувати переворот. Я не розумів, як можна бути такою нестерпною. Для мене ти була просто проблемою, яку треба вирішити. І саме тому я уклав те дурне парі з Андрієм.

Я фиркнула і відвела погляд. Хотілося кинути в нього келихом.

— А потім… — його голос став тихішим, — я почав помічати іншу тебе. Ту, яка в екстреній ситуації може зібрати всіх і змусити працювати. Ту, яку оцінили клієнти. Ту, яка вміє бути талановитою. Якоюсь неймовірно яскравою. І коли я подарував тобі ті квіти… ти подивилася на них так, ніби вперше в житті отримала букет. У тебе в очах було таке щире, майже дитяче захоплення. І в мене в голові стався повний хаос.

Він зробив паузу.

— Як одна й та сама людина може бути одночасно такою колючою, вибуховою, нестерпною — і при цьому розумною, талановитою, милою? Чому ти постійно ховаєш справжню себе за цією бронею? Чому ти тикаєш усіх колючками, хоча всередині явно є зовсім інша Соня?

Я відчула, як у грудях щось стиснулося. Ця тема завжди була для мене тригером. Він торкнувся саме того, про що я ніколи нікому не розповідала.

Руслан нахилився ближче.

— Повір мені… я про жодну дівчину не думав стільки, скільки про тебе. Про жодну милу, сексуальну, розумну я не думав стільки, скільки про свою нестерпну, але при цьому талановиту асистентку. І я досі не можу зрозуміти — чому? Чому справжня Соня, яка така цікава, колоритна і приваблива, постійно ховається за личиною кактуса? Ти можеш довіритися мені, клянусь!

Я мовчала довго. Потім зробила ще ковток, поставила келих і подивилася йому в очі.

— І ти смієш це казати після того, як ти мене використав? Після того, як ти сміявся з мене зі своїм дружком?

Він кивнув, не відводячи погляду.

— Мені соромно. Але я все одно хочу знати тебе справжню. Я той чоловік, який побачив у тобі ту, кого ти так ретельно ховаєш.

Я відвела очі. Руки тремтіли, а горло стиснуло так, що було важко дихати.

— Ти не маєш права. — голос зірвався. — Ти не маєш права зараз говорити мені такі речі. Ти не маєш права просити мене відкритися після того, як ти сам зробив мене предметом парі!

Руслан мовчав, а я сиділа і відчувала, як усередині все розривається навпіл між бажанням встати і піти геть — і бажанням залишитися тут і почути від нього ще хоч одне таке слово.

— Чому ти це робиш? — тихо прошепотіла я, витираючи нову сльозу. — Чому ти зараз намагаєшся бути таким хорошим?

Він відповів не одразу.

— Бо я не хочу, щоб ти зараз пішла, думаючи, що я бачу в тобі тільки «токсичну асистентку». Я бачу набагато більше. І хочу, щоб ти теж це побачила.