49

(Руслан)

Минуло вже хвилин двадцять, а Соні все ще не було.

Я стояв біля столу, тримаючи в руках келих, і дивився в бік коридору.

Гучно грала музика, люди сміялися, обговорювали квест, хтось уже замовляв другу порцію коктейлів.

А її все не було.

Спочатку я подумав, що вона просто вирішила трохи перепочити після танцю. Але двадцять хвилин — це вже занадто навіть для «жіночих штучок».

Я поставив келих і вирішив піти і перевірити чи все в порядку.

Коридор був напівтемний, було погано видно. Але двері жіночого туалету були зачинені зовні.

Я підійшов ближче і прислухався: зсередини лунало тихе схлипування.

— Соню? — покликав я тихо. — Це ти там?

Схлипування припинилося. Потім почувся її голос — тремтячий, заплаканий, зовсім не схожий на звичайну Соню:

— Це… я… мене хтось зачинив… Руслане, я боюся… у мене клаустрофобія…

Я відчув, як у грудях стислося.

— Потерпи, я зараз, — сказав я якомога спокійніше, хоча всередині вже все кипіло. — Я тебе витягну.

Я смикнув ручку — замкнено, наче хтось спеціально провернув замок.

Без роздумів я відійшов на крок, розігнався і вдарив плечем у двері.

Раз. Другий. На третій двері з тріском відлетіли, і я влетів усередину.

Соня сиділа на підлозі, притиснувшись спиною до стіни, обхопивши коліна руками. Обличчя було геть мокре від сліз, очі червоні, туш трохи розмазалася.

Вона тремтіла всім тілом. Виглядала такою маленькою і нещасною, що в мене всередині щось боляче стиснулося.

Я зробив крок уперед і вже простягнув руки, щоб підняти її, обійняти, заспокоїти…

— Не чіпай мене! — раптом різко кинула вона, відштовхуючи мою руку.

Голос був злий, надірваний, але в ньому було стільки люті, що я завмер.

— Соню… що сталося?

Вона підвелася, витираючи обличчя тильною стороною долоні. Очі горіли гнівом крізь сльози.

— Я все знаю про твоє кляте парі з твоїм Андрієм!!!

Можливо, мені це почулося?

— Що?..

Вона дістала з сумочки павербанк та вимкнений телефон, і підключила. Потім зайшла в аудіо, натиснула відтворення і піднесла мені до обличчя.

Я почув свій голос, потім голос Андрія. Наш сміх, коли ми обговорювали умови. Ламба, двадцять п’ять відсотків акцій. «Якщо витримаєш її два місяці…»

Запис закінчився.
Я стояв, як громом прибитий.

— Як… як це можливо? — прошепотів я. — Ми були з Андрієм наодинці. Ніхто не міг…

— Анонім прислав, — холодно відрізала вона.

Голос тремтів, але вона намагалася триматися.

— Прямо на пошту.

Вона відступила на крок, дивлячись на мене так, ніби я був останнім негідником в світі.

— Ти… ти уклав парі на мене. Як на річ. «Приборкай токсичку» — і отримай машинку та гроші. А я… я для тебе була просто розвагою. Інструментом!

— Соню, дай мені пояснити…

— Нічого я не хочу чути! — голос зірвався. Сльози знову покотилися по щоках. — Ти брехав мені в очі, а сам просто чекав, коли два місяці закінчаться, щоб викинути мене, як сміття.

Вона зробила ще крок назад, притискаючись до стіни.

— Не підходь до мене. Я… я не можу на тебе навіть дивитися, паскудо!

Вона мала рацію — я дійсно брехав.
Але ж це було ДО ТОГО, як вона почала мені подобатися!

— Соню… — тихо почав я, але вона підняла руку, зупиняючи мене.

— Не треба. Просто залиш мене в спокої!