48

(Соня)

Отже, ця мразота уклала на мене парі.

Ні, не так ! ДВІ МРАЗОТИ уклали парі на мене.

Наче я собака, яку треба виховати, чи кобила, яку треба об’їздити.

«Якщо витримаєш її два місяці…»

Руслан сміявся. Руслан погоджувався. Руслан ставив на мене свої акції, свій бізнес, — тільки щоб довести Андрію, що може мене «приборкати».

Захотів його Ламбу, тварюка, ти диви!

Від гарячої образи запекло очі.

Я спробувала моргнути, але сльози вже покотилися по щоках. Гарячі, злі, розлючені. Я швидко витерла їх долонею, але вони не зупинялися.

— Сволота… — хлюпала я, дивлячись на своє відображення. Губи тремтіли. — Клятий брехун…

Я намагалася дихати глибше, але повітря застрягало в горлі. Груди стиснуло так, ніби хтось сів на них.

І раптом — клац.

Звук замка.

Хтось зачинив двері туалету на замок ззовні?!

Я різко обернулася.

— Гей! — голос вийшов хрипкий. — Хто там?!

З-за дверей почулося тихе, зловтішне хіхікання.
Потім кроки, що швидко віддалялися.

Я кинулася до дверей і смикнула ручку — замкнено зовні.

— Відчиніть! — крикнула я, лупцюючи долонею по дверях. — Відчиніть зараз же, ідіоти!

Ніхто не відповів. Музика в залі грала голосно, і ніхто мене не почув би навіть якби я кричала.

Я дістала телефон. Екран блимнув — 1% заряду. Потім згас.

— Ні… ні-ні-ні… — прошепотіла я, натискаючи кнопку живлення. Телефон вимкнувся остаточно.

Стіни почали наближатися.

Туалет був маленький, дуже маленький — чотири стіни, раковина, кабінка. Ніяких вікон. Ніякого виходу.

У мене завжди була клаустрофобія!
З дитинства.

Коли мене в дитячому садку зачинили в шафі на «гру в хованки», я потім два дні не могла спати.

А зараз… зараз я була замкнена в маленькому, без вікон, туалеті кафе, і ніхто мене не чув.

Дихання стало частим і поверхневим. Груди стиснуло ще сильніше. Руки затремтіли так, що я ледь не впустила мертвий телефон.

— Ні… тільки не це… — прошепотіла я, сповзаючи спиною по дверях на підлогу.

Коліна підігнулися, я обхопила їх руками і почала гойдатися вперед-назад.

— Видих… вдих… — повторювала я, але голос зривався. — Видих… вдих…

Стіни продовжували наближатися. Повітря ставало затхлішим, в у вухах гуділо. Перед очима почали плавати темні плями.

Я уявила, як сиджу тут до ранку. Як мене знаходять тільки завтра вранці.

Як Руслан дізнається… і порже як скотина з цього, бо для нього я — частина парі.

Сльози потекли сильніше. Я вже не намагалася їх стирати.

— Випустіть мене… будь ласка… — прошепотіла я в порожнечу, хоча знала, що ніхто не почує.

Панічна атака накрила мене з головою.

Я сиділа на холодній підлозі туалету, тремтіла всім тілом і повторювала як заклинання:

— Я не можу тут… я не можу тут… випустіть мене…

А десь за дверима грала музика, сміялися люди, і Руслан, мабуть, досі чекав мене на танцмайданчику.

І ніхто не знав, що я тут задихаюся.