47

(Соня)

Руслан закінчив фразу, і я відчула, як його рука міцніше притиснула мене до себе.

Серце закалатало так, ніби я знову бігла тією клятою темною кімнатою від актора в закривавленій сорочці.

Тільки тепер причина була зовсім іншою.

Його тепло, запах парфуму, здававалися такими приємними...

Я відчула, як щоки починають горіти, а дихання збивається.

«Що з тобою, Соню? — подумала я сердито. — Ти ж не якась там романтична дурепа, яка тане від одного повільного танцю з босом».

Але тіло зрадило. Я мимоволі притиснулася ближче, відчуваючи, як його долоня лежить у мене на попереку. Трохи нижче, ніж мало б. І мені це... подобалося.

— Соню? — тихо покликав він, помітивши, що я раптом напружилася.

— Мм? — я підняла голову, намагаючись зробити вигляд, що все гаразд, але голос вийшов трохи хрипкуватий.

Він дивився на мене так, ніби бачив уперше. Не як на свою асистентку, а як на жінку. І від цього погляду в мене всередині все перевернулося.
«Треба заспокоїтися. Негайно».

— Вибач, мені треба... в туалет, — швидко сказала я, відсторонюючись від нього трохи різко. — Макіяж підправити. Жіночі штучки, знаєш.

Він кивнув, з легкою посмішкою, але в очах промайнуло щось схоже на розчарування.

— Звичайно. Я чекатиму.

Я майже втекла з танцмайданчика, відчуваючи, як горять вуха. Проходячи повз наш стіл, я побачила, як Настя проводить мене колючим поглядом, але мені було байдуже.

Зараз мене турбувало тільки одне — чому моє серце б’ється так, ніби я щойно пробігла марафон?

У туалеті я підійшла до дзеркала і вперлася руками в раковину. Дивилася на своє відображення: щоки рожеві, очі блищать, губи злегка припухлі від нервового покусування.

— Дурна, — прошепотіла я собі. — Він твій бос. Мажорний бос, якого ти терпіти не можеш. Припини.

Я дістала з сумочки пудреницю і почала поправляти макіяж, намагаючись дихати рівно.

Холодна вода, якою я помила руки, трохи допомогла.

Але щойно я подумала, що вже заспокоїлася, телефон у сумочці завібрував.

Знову повідомлення на пошту від анонімуса!

Я стиснула зуби. «Ну що, сволото анонімна, ще щось маєш сказати?»

Відкрила чат. Там був лише один файл — аудіозапис.

Без назви — просто «.mp3».

Я натиснула «прослухати», піднісши телефон ближче до вуха. Спочатку було тихо, а потім...

Прозвучав знайомий голос Руслана:

"— Хех, Андрію. Я все ж схиляюся до думки, що ти зараз дууууже перебільшуєш. Просто ти посередній керівник, який байдужий до потреб своїх підлеглих. Тим паче ти ще й бабій — певно, спробував залізти їй під спідницю, а коли вона відшила тебе, ти й придумав цю історію."

Потім голос Андрія, його друга:

"— Вважаєш, це я перебільшив? Ха! Давай укладемо парі?"

Руслан засміявся:

"— Яке саме?"

"— Якщо витримаєш її в себе на роботі два місяці — я віддам тобі свою Ламбу — бачив, як ти заглядаєшся на неї, — і профінансую твій благодійний фонд. Триста тисяч доларів — як тобі?"

Руслан, не вагаючись:

"— Окей, але тоді ще пофарбуєш волосся в зелений! А я що?"

"— По руках, зелений так зелений! Але якщо ти не витримаєш її і звільниш раніше, ніж через два місяці, — віддаси мені двадцять п’ять відсотків акцій твоєї компанії."

"— Згоден! По руках!"

Запис закінчився.

Я стояла, дивлячись у дзеркало, і відчувала, як світ навколо повільно починає обертатися в інший бік.

Парі. Парі на мене, немов на кобилу на іподромі!!!

«Якщо витримаєш її в себе на роботі два місяці...»

Він з самого початку планував мене вишвирнути! Просто розважався, укладаючи парі зі своїм дружком, ставлячи на мене, як на скакового коня!

А сьогодні... сьогодні він танцював зі мною, притискав до себе, дякував, дивився в очі так, ніби...

Клятий покидьок! Ненавиджу!

Я відчула, як у грудях піднімається хвиля гніву, змішаного з чимось гірким і болючим. Щось схоже на зраду, хоча ми ж нічого й не мали. Я ж його ненавиділа. Чи не так?

Руки тремтіли. Я швидко вимкнула телефон і запхала його назад у сумочку, ніби він міг обпекти.