46

(Руслан)

Ми приїхали в кафе приблизно за двадцять хвилин після квесту.

Усі ще були в адреналіні: хтось голосно сміявся, хтось переказував найстрашніші моменти, хтось уже показував відео, яке встиг зняти на телефон. Атмосфера була жива, майже святкова.

Ми зайняли великий довгий стіл біля вікна.

Соня сіла навпроти мене. Вона вже встигла перевдягтися в коротеньку сукню, яка відкривала довгі, стрункі ноги. Я намагався не дивитися, але це давалося важче, ніж розгадувати ті кляті шифри в квесті.

Настя, звісно, не змогла промовчати.

— Ну, чесно кажучи, ідея з квест-кімнатою була… досить сумнівною, — почала вона, голосно, щоб усі почули. — Я взагалі не зрозуміла, навіщо було йти в якийсь темний підвал у таких коротких спідницях. Треба було попереджати, що треба одягати зручний одяг! Я мало не зламала каблук, поки бігала від того психопата в сорочці.

Вона кинула швидкий погляд у бік Соні, явно чекаючи реакції.

Але реакції не вийшло так, як вона планувала.

Артем з IT відділу першим засміявся:

— Настю, ти верещала так, що я думав, актор сам злякається і втече. Ти ж стрибнула на Руслана, як кішка на дерево!

— Я не стрибала! — обурилася Настя. — Я просто втратила рівновагу!

— Втратила рівновагу прямо йому на шию, — підхопила Катя з бухгалтерії, хихикаючи. — А Соня, до речі, встигла і в коло затягнути, і коробку дістати, і ще й Руслана врятувати від твоєї «втрати рівноваги». Я б на твоєму місці краще мовчала про одяг.

Усі засміялися. Навіть я не втримався від посмішки.

Настя почервоніла і швидко відвела погляд, щось бурмочучи собі під ніс.

Я подивився на Соню.

Вона сиділа спокійно, з легкою, вдоволеною посмішкою, і крутила в руках келих з коктейлем.

Наші погляди зустрілися. Вона злегка підняла брову, ніби питала: «Ну що, босе, задоволений?»

Я не відповів. Просто підвівся, обійшов стіл і простягнув їй руку.

— Соню… потанцюй зі мною?

Музика в кафе була тиха, повільна, майже інтимна. Не те, що зазвичай грають на корпоративних посиділках.

Вона на секунду здивувалася, але потім поклала свою теплу, маленьку долоню в мою.

— Добре… босе, — тихо сказала вона, так, щоб тільки я почув, і в її голосі проскочила звична, буремна іскорка.

Я повів її на маленький майданчик біля вікна, і ми повільно почали рухатися під музику. Від неї дуже приємно пахло, і я мимоволі притиснув її ближче.

— Не знаю як ти додумалася до ідеї з квест-кімнатою, але, схоже, усім дуже сподобалося. — сказав я тихо, дивлячись їй у очі.

— Просто хотіла, щоб корпоратив запам’ятався, — відповіла вона, ігриво підморгуючи.

Я мовчав кілька секунд, відчуваючи, як її волосся лоскоче мені підборіддя.

— Соню…

— Мм?

— Дякую за те, що взяла все на себе. І за те, що  запропонувала допомогу мені сьогодні вранці, коли прийшло те повідомлення.

Вона підняла голову і подивилася мені прямо в очі.

— Я вважаю що треба вміти постояти за себе. Якщо якісь мразоти вирішили що можуть погрожувати людині, то хай викусять!

Я міцніше притиснув її до себе і тихо сказав:

— Тоді давай разом пошукаємо хто насмілився на таку брудну гру.

Вона кивнула, і на мить поклала голову мені на плече.

Як же швидко все змінилося!

Вона — моя токсична асистентка, яка паскудить людям і не вміє себе пристойно поводити, яку я збирався «приборкати», але сьогодні я тримаю її в обіймах на повільному танці і не хочу, щоб ця пісня закінчувалася.