45

(Соня)

Я сказала це максимально впевнено, ніби щодня тільки й займаюся тим, що проходжу ці квести.

Руслан на секунду подивився на мене, ніби оцінював, чи я при здоровому глузді.

Спойлер: ні. Але відступати вже пізно.

Він узявся за ручку, і стукіт раптом припинився, а атмосфера стала гнітючою та густою, як кисіль.

Клац.

Двері різко відчинилися — і на нас буквально ввалився чоловік у лікарняній сорочці, з перекошеним обличчям і чорними проваллями замість очей.

Настя заверещала так, що в мене заклало вуха.

Я рефлекторно відскочила назад, врізалася в Руслана і, якщо чесно, на секунду просто вчепилася в його руку.

Чисто інстинкт. Абсолютно не романтика. Не вигадуй, Соню.

— Він тут! — прохрипів актор і різко смикнувся вперед.

— Та ми вже помітили! — огризнулась я і потягнула Руслана за собою. — Ключ! Двері! Швидше!

Ми вискочили в коридор.

Світло там блимало ще гірше, ніж у кімнаті, а сам коридор тягнувся в обидві сторони, страшний, як у сні при температурі 39°С.

— 314 — туди! — я махнула рукою вправо, стискаючи фотографію.

— Рухаємось! — кинув хтось із хлопців.

І ми реально побігли.
Дорослі люди, що працюють у серйозному офісі, та роблять кар'єру у рекламному агентстві.

І зараз ми мчимо по фейковому готелю від мужика в сорочці.

Ми влетіли в номер 314, грюкнувши дверима.
Всередині було ще гірше.

Стіни списані якимись символами, на підлозі — намальоване крейдою коло, а в центрі — старий стілець, до якого була прив’язана лялька.

Звісно. Бо без стрьомної ляльки хорор не хорор.

— Тут щось є, — пробурмотів Руслан, вже включаючись у процес.

Я швидко обвела поглядом кімнату.

— Символи на стінах повторюються, — сказала я. — І дивіться, вони співпадають з цифрами… або літерами… чорт, це шифр.

— А там зверху щось блищить, — кинув один із колег.

Я підняла голову.
Під стелею, на карнизі, дійсно щось лежало.

— Серйозно? — пробурмотіла я. — Добре, зараз дістану.

Я піднялась навшпиньки — ні, не дістаю.
Спробувала ще раз — ніяк.

— Ну звісно, — буркнула я. — Коли треба дістати щось високо — ти раптом метр п’ятдесят з кепкою.

— Секунду, — сказав Руслан.

І перш ніж я встигла щось зрозуміти, він просто взяв і підхопив мене, піднявши на свої плечі.

Я завмерла.
Просто… зависла.

— Тримайся, — спокійно сказав він, ніби це абсолютно нормальна ситуація.

Його руки впевнено тримали мене за стегна.

І от тут мій мозок вирішив: “О, чудово, давай зараз проаналізуємо цей неочікуваний дотик”.

Я відчула, як щоки починають горіти. А ще...я відчувала як руки Руслана міцно стискають мене за моє м'яке місце.

— Я… тримаюсь, — пробурмотіла, намагаючись звучати адекватно, а не як людина, яка щойно забула, як дихати.

Потягнулась і намацала предмет — це була якась коробка.

— Є! — сказала я, швидко хапаючи її, бо ще трохи — і я почну думати не про квест.

Руслан обережно опустив мене на підлогу.
І на секунду наші погляди перетнулися.
Це було якось небезпечно довго, тому, я першою відвела очі.

— Так, працюємо, — різко сказала я, відкриваючи коробку. — Тут… ще записка:
«Він не заходить, якщо ти в колі.»

Я підняла голову.

— Коло, — сказала я. — Це захист.

І в цей момент двері з гуркотом відчинилися.
Забіг той самий моторошний актор, тільки тепер значно ближче. І грав він на цей раз значно переконливіше.

— БІЖИМО! — гаркнув хтось.

— У коло! — крикнула я, показуючи на підлогу.

Ми рвонули туди всі разом.

І саме в цей момент, звісно ж, Настя вирішила, що це ідеальний час для паніки.

— ААААА! — і вона просто… стрибнула з розгону на Руслана.

— Ти серйозно?! — видихнула я, коли вони обоє втратили рівновагу. І, звісно, впали. — Настю, ти безмозка чи просто сьогодні вирішила не включати свій казан?! — гаркнула я, хапаючи Руслана за руку і тягнучи вгору.

Актор був вже буквально за кілька метрів.
Адреналін вдарив так, що думки стали чіткими, як скло.

— ВСТАВАЙ! ШВИДКО!

Ми вчотирьох буквально влетіли в це крейдяне коло.

Актор різко зупинився на межі, і світло згасло.
Нас накрило на секунду темрявою.

І…
Тиша.

Потім клац — загорілося яскраве світло.

— Вітаємо, ви пройшли квест!

Голос адміністратора прозвучав так буденно, ніби щойно ніхто не намагався довести нас до інфаркту.

Двері відчинилися, і ми усі повільно вийшли назовні.

Я глибоко вдихнула, і тільки зараз зрозуміла, що досі тримаю Руслана за руку.

Чудово.
Я відпустила її, ніби нічого не було.

— Ну що, — видихнула я, намагаючись повернути свій звичний тон. — Ми усі живі, і майже не зганьбились. Якщо не рахувати деяких. — Я кинула короткий погляд на Настю.

І, чесно, ще трохи — і я б її сама в тому номері залишила. Для експерименту.