44

(Соня)

Квест-кімната зустріла нас моторошним антуражем, який лякав усіх слабонервних, особливо — з криками Насті на фоні.

Двері за нашими спинами з глухим клацанням зачинилися, і я автоматично напружилась.

Старий готельний номер охопив нас напівтемрявою, в повітрі літав штучний дим, а стіни були в чомусь бурому - імітація іржі або крові.

Хе-хе, дякую адмінам за атмосферку!

— Я не піду далі! — пискнула Настя десь зліва і вчепилася в Руслана так, ніби він був тут єдиний сертифікований оберіг від привидів та монстрів.

Я скосила на них погляд.

Серйозно? Ще трохи, і вона залізе йому на шию.

Хоча, судячи з її настрою, вона вже морально там.

Руслан на секунду завис, явно не в захваті від ролі “живого щита”, але нічого не сказав. Тільки акуратно прибрав її руки.

— Це просто квест, Насте. — спокійно кинув він. — Тут нічого реального.

Я зробила крок вперед, ковзаючи поглядом по кімнаті.

Старе ліжко з проваленим матрацом, тумбочка. Дзеркало, у якому точно можна буде побачити щось страхітливе навпроти себе.

Ідеально.

— У нас година, — сказала я, більше собі, ніж іншим. — Кожна кімната — історія одного із загиблих у цьому готелі надприродним чином. Значить, тут мають бути підказки.

— О, дивись, записка! — озвався хтось із хлопців.

Я підійшла ближче.
На столі лежав пожовклий аркуш, списаний нерівним почерком:

«Він приходить вночі. Стукає. Я не відкриваю. Але він все одно заходить.»

Настя знову пискнула.

Я закотила очі.

— Якщо він тут ходить, нехай одразу допоможе нам з загадками. Зекономить час.

Руслан тихо хмикнув поруч, і я відчула, як напруга всередині трохи відступила. Просто від того, що він поруч. Як би це не звучало… тупо і наївно.

Я швидко відійшла до тумбочки.

— Тут замок, — сказала я, проводячи пальцями по шухляді. — Якісь чотири цифри.

— Та це ж легкотня, — буркнув хтось позаду.

— Ну тоді включай мозок, а не коментуй, — відрізала я автоматично.

Ще раз глянула на записку:
“Він приходить вночі.”

— Ніч. Це може бути час, — пробурмотіла я. — 00:00? 03:00? Типовий “час диявола”.

— Спробуй три нулі і три, — сказав Руслан вже серйозніше, підходячи ближче.

Я ввела 0300. Клац - шухляда відкрилась із скрипом.

— Ну нічого собі, — тихо видихнула я. — Значить, іноді кліше працюють.

Всередині лежав ключ і фотографія, яку я підняла.

На ній було зображено блідого, виснаженого чоловіка з такими запалими очима, як у людини, яка давно не спала. На звороті був напис:

«Номер 314. Він там.»

Мурашки пробігли по спині швидше, ніж я встигла зробити розумний вигляд.

— У нас є напрямок, — сказала я, намагаючись, щоб голос звучав рівно. — Йдемо далі.

І тут світло в кімнаті різко блимнуло.

Настя заверещала так, ніби її вже тягнули у пекло за ногу.

Я здригнулась. Так, я теж людина, сюрприз.

І в той самий момент хтось різко постукав у двері.

Глухо. Повільно.
Раз. Ще раз.

Я завмерла.
В голові миттєво сплив текст записки.
«Він приходить вночі. Стукає.»

— Це частина квесту… — тихо сказала я, більше щоб переконати себе, ніж інших.

Стукіт повторився.
Руслан зробив крок вперед, ніби автоматично закриваючи мене собою.

І ось тут стало по-справжньому некомфортно.
Не через квест.
Через те, що мені це… сподобалося.

Чудово, Соню. Просто ідеальний момент, щоб ловити якісь дивні відчуття до людини, яка щось явно недоговорює.

Я стиснула фотографію в пальцях і видихнула.

— Якщо це актор — відкриваємо і рухаємось далі.