43

(Руслан)

Моє обличчя залишалося спокійним, але всередині все неприємно стиснулося, як пружина.

«Руслан використовує тебе. Він бреше тобі прямо в очі. Не пройде й трьох місяців, як він позбудеться тебе.»

Якийсь паскудник вирішив пограти зі мною, ховаючись за анонімністю.

Але хто? І головне — навіщо?

Навіщо комусь мене лякати? Я не займаюся нічим незаконним. Не маю ворогів такого рівня.

Конкуренти? Можливо. Але щоб так грубо і персонально? І чому саме зараз?

Лист для моєї асистентки доводив те, що комусь знадобилося ще й сварити мене із моїми підлеглими

А найгірше — те, що написали Соні. 
«Не пройде й трьох місяців, як він позбудеться тебе».

Бо ці слова були правдою. Частково. І цікаво те, що для того аби написати таке, треба було знати щось про те довбане парі!

Хто, блін, це написав? І звідки він знає про парі?
Про парі знали тільки двоє — я і Андрій. Але Андрій би цього робити не став, та й сенсу в цьому немає ніякого.

Я потер скроні, намагаючись зібрати думки.
Можливо, хтось підслухав розмову в офісі? Але ми говорили тихо, у мене в кабінеті, двері були зачинені.

А заодно я відчув, як совість прокинулася і почала мене ковиряти, адже, в тому повідомленні було зерно правди.

А Соня не знала про парі, і я ні в якому разі не міг їй про це розказати.

Мені було трохи гидко від самого себе та цієї ситуації. Бо зараз я маю стояти і брехати в обличчя.

— Руслане? — тихо покликала вона. — Ти в порядку?

Я моргнув і повернувся в реальність.

— Так. Просто думаю, хто міг це зробити.

Вона кивнула і сіла на край мого столу.

— Це ж очевидно, що хтось хоче нас посварити та зіпсувати твої стосунки із підлеглими. І тебе залякати. Треба якось дізнатися, хто цей паскудник, і покарати його.

Я криво посміхнувся.

— Покарати? Соню, це не кіно. У нас немає доказів. Ні загроз фізичної розправи, ні вимагання грошей. Просто анонімні листи. Поліція навіть заяву не прийме, скажуть — «злий жарт, ігноруйте».

Вона нахмурилася, але не здалася.

— Тоді давай самі вичисляти, разом. Можемо спробувати перевірити IP, якщо лист прийшов не через VPN. Або подивитися логи пошти. Ти ж маєш адмінку на корпоративній пошті, можемо подивитися, чи не було підозрілих логінів.

Я дивився на неї і відчував сором: вона готова розслідувати це зі мною, хоча я за її спиною планував позбавитися від неї.

— Соню… — я встав, обійшов стіл і зупинився поруч з нею. Поклав руку їй на плече, намагаючись, щоб дотик вийшов спокійним і впевненим. — Я ціную, що ти хочеш допомогти. Справді. Але не хочу, щоб ти лізла в це. А якщо зловмисник перемкнеться на тебе? До того ж ми не знаємо на що він здатен. Раптом анонімні листи - це не межа для нього, і він може зробити щось гірше?

Вона підняла голову і подивилася мені прямо в очі.

—  Ну то й що? Мені байдуже! Не можна дозволяти відноситись так до себе! Такі мразоти мають отримати по заслугах.

Ось тут я майже зламався — хотів сказати правду. Просто взяти і викласти все: і про парі, і про те, як це все в нас безглуздо далеко зайшло із Андрієм. Але слова застрягли в горлі.

Вона образиться якщо я зізнаюся їй. Їй буде дуже неприємно що вона стала предметом спору.

Капець, вона пропонувала допомогти мені, і була готова стати на мій бік проти когось, хто хотів мені зашкодити, а я сидів і мовчки брехав їй.

Я відвів погляд і тихо сказав:

— Добре… Давай спробуємо.