42

(Соня)

Я вийшла з кабінету Руслана з легкою посмішкою на губах і відчуттям маленької перемоги.

Коли я проходила повз стіл Насті, вона так сильно стиснула щелепу, що я майже почула, як у неї хрустнули зуби.

Добре. Нехай помучиться.

Я сіла за свій стіл, відкрила ноутбук і почала шукати квест-кімнати.

Потрібно було щось справді круте, щоб Руслан потім не скривився «ну я ж казав, що це дитяча ідея».

Перебирала варіанти: детектив, пригодницький, ескап… і раптом наткнулася на хорор-квест під назвою «Останній поверх».

На сайті було розміщено сюжет цієї кімнати:

"Останній поверх” — це поверх готелю, який офіційно закритий після серії смертей.
Гравці — гості, які випадково отримали ключі до аномального поверху. У кожному номері — історія загиблого. Гравці мають за годину розслідувати усі історії загиблих, знайти причину аномальних смертей та знешкодити поверх."

Темний, атмосферний, з акторами, з криками і справжнім адреналіном. Ідеально.

Я швидко набрала номер і почала домовлятися.

Дівчина на тому кінці лінії була приємною, сказала, що на нашу групу можуть зробити закритий сеанс і навіть додати персональний сюжет — наприклад, ввести одного гравця-зрадника.

Я вже уявляла, як Настя буде верещати в темряві, а Руслан…

Тут мій ноутбук тихо дзенькнув.

Нове повідомлення на пошту. Відправник — unknown.sender.anon@proton.me, з порожньою темою.

Я клікнула, і подивилася: текст був дуже дивним:

«Руслан використовує тебе.
Він бреше тобі прямо в очі.
Не пройде й трьох місяців, як він позбудеться тебе.»

Гм, що це за фігня?

Хто це міг написати? Сашко? Але звідки в нього моя робоча пошта?

Я відкинулася на спинку крісла і потерла скроні.

Звісно, це якась маячня та підстава, але мовчати про неї не можна.

Треба піти до Руслана і розповісти йому про цей лист.

Я глибоко вдихнула, закрила ноутбук і вставши, підійшла до дверей кабінету Руслана, постукала і, не чекаючи відповіді, зайшла.

Він підняв голову від паперів. Погляд у нього був трохи втомлений, але коли він побачив мене, в очах промайнула цікавість.

— Соню? Щось термінове?

Я зачинила за собою двері, підійшла ближче і переминаючись з ноги на ногу, сказала:

—  Не те щоб термінове, просто маю тобі дещо показати.

Я дістала телефон, відкрила скріншот повідомлення і поклала його перед ним на стіл.

— Мені щойно прийшло це анонімне повідомлення. Прочитай.

Руслан взяв телефон. Я спостерігала за його обличчям. Спочатку — здивування. Потім — напруга. Щелепа стиснулася, брови зійшлися.

Він прочитав текст двічі. Потім подивився на мене.

— Коли це прийшло?

— Щойно. Поки я шукала квест.

Він мовчав кілька секунд, потім тихо видихнув.

— Це вже не перший такий «привіт» сьогодні.

Я підняла брови.

— Тобто?

Руслан потер обличчя руками і кивнув на свій ноутбук.

— Мені теж прийшло схоже повідомлення вранці. Тільки там погрожували знищити мене, бізнес, залишити на вулиці. А тепер ще й це…

Він подивився мені прямо в очі без посмішки.

— Соню…  здається, хтось хоче мене залякати та нашкодити мені. І робить це отаким чином.