41

(Руслан)

Я сидів за столом і намагався зосередитися на словах, які вона говорила, але це було майже неможливо.

Соня сиділа навпроти мене, закинувши ногу на ногу. Чорна міні-спідниця, яка й так була короткою, коли вона рухалася, піднімалася ще вище.

Кожного разу, коли вона перекидала ногу або трохи нахилялася вперед, перед моїми очима з’являлася смуга гладкої шкіри, яку спідниця залишала майже без уяви.

Біла блузка з розстебнутим верхнім ґудзиком теж не допомагала — мереживо бюстгальтера з’являлося і зникало, як дражливий кадр.

Я намагався дивитися їй в очі. Справді намагався. Але погляд постійно зраджував.

«Руслане, зосередься. Це твоя асистентка. Ти бос. Ти не можеш сидіти тут і думати про її ноги».

— …тому я пропоную розділити корпоратив на дві частини, — продовжувала вона, і голос у неї був такий діловий, ніби ми обговорювали квартальний звіт. — Перша половина дня — квест-кімната. Командна, з адреналіном, загадками, командною роботою. А друга половина — вже спокійні посиділки в ресторані або кафе.

Я не втримався і коротко засміявся.

— Квест-кімната? Соню, ти серйозно? Ми ж дорослі люди, а не школярі на випускному. Що це за дитяча ідея?

Вона нахилилася трохи вперед (блузка знову зрадила), і подивилася на мене з тією своєю впертою посмішкою.

— Саме тому і круто! Усі вже втомилися від банальних корпоративів: ресторан, тости, «давайте потанцюємо». А тут — живий рух, емоції, сміх, спільне розгадування загадок, атмосфера. Це згуртує колектив краще, ніж сто нудних промов. Повір мені.

Я потер скроню, намагаючись не дивитися нижче її плечей.

— І ти впевнена, що всім сподобається?

— Абсолютно. Я вже шукала якось собі варіанти. Є кілька хороших квестів — і детективні, і пригодницькі, і навіть з легким хорором. Люди обожнюють, коли можна покричати і посміятися над собою. А після квесту всі будуть у гарному настрої — саме час для другої частини.

Вона перекинула ногу знову. Я швидко відвів погляд на стіл.

— Добре… припустимо. А друга частина?

— Замість великого ресторану пропоную посидіти у кафе. Невелике, затишне. Я знаю одне — воно належить подрузі моєї мами. По-перше, там буде для мене знижка. По-друге, я можу домовитися, щоб у той день кафе працювало тільки для нашого колективу. Ні сторонніх людей, ні шуму. Можна зробити музичний фон, легкі закуски, коктейлі… спокійно, без пафосу.

Я відкинувся на спинку крісла і подивився на неї.

Вона сиділа, вся така впевнена, з легким рум’янцем на щоках, з цією своєю міні-спідницею і розстебнутою блузкою, і при цьому говорила про корпоратив так, ніби це була найсерйозніша справа у світі.

Всередині мене щось заворушилося. Трясця, моєму тілу це подобається.

Не тільки те, як вона виглядає (хоча, чорт забирай, виглядає вона сьогодні… важко). Мені подобається, як вона горить ідеєю. Як вона бере ініціативу. Як вона не боїться пропонувати щось незвичайне.

Я зітхнув і кивнув.

— Гаразд. Квест-кімната і кафе. Зроби так, як вважаєш за потрібне. Я довіряю тобі цю справу.

Вона трохи хитро посміхнулася.

— Не пошкодуєш. Буде найкращий корпоратив у твоєму нудному офісі за останні роки.

Вона встала, одернула (майже безрезультатно) спідницю і пішла до дверей.

Я дивився їй услід і думав лише одне:

«Руслане, ти в біді. Великій біді».

Бо якщо вона і далі буде приходити на роботу в таких спідницях, то я скоро взагалі перестану розуміти, про що ми говоримо на нарадах.