37

(Руслан)

Вона стояла в дверях, тримаючи букет обома руками, і дивилася на нього так, ніби бачила вперше в житті.

Очі округлилися, губи ледь помітно розтулилися. Жодної звичної отруйної посмішки, жодного сарказму. Просто щире, майже дитинне здивування.

— Це… мені? — тихо запитала вона, ніби боялася, що я зараз скажу «ні, це просто так, потримати».

— Тобі, — відповів я і чомусь відчув, як у грудях щось тепло розлилося. — Флористка сказала, що ранункулюси пасують до гостренького характеру.

Вона піднесла букет до обличчя, вдихнула, заплющила очі на секунду. А коли відкрила — в них було щось таке… щасливе. Наче їй справді ніхто ніколи не дарував квітів.

Або дарував, але давно, і вона вже забула, як це відчувається.

Я стояв і дивився на неї, і раптом зрозумів, що мені подобається бачити саме цю Софію — не токсичну, не колючу, а отаку. З розгубленим, м’яким виразом обличчя і легким рум’янцем на щоках.

І це відчуття спричиняло всередині мене когнітивний дисонанс.

Аж тут з квартири вискочив маленький рудий клубок на чотирьох лапах і з ходу вчепився мені в штанину.

— Мррррррр!

Я здригнувся.

Маленький, пухнастий котисько, з дикими очима і гострими кігтями, повис на моїй нозі, як альпініст на скелі, і почав люто дряпати тканину.

Соня скрикнула:

— Ах ти мерзотник пухнастий! Ти що робиш, ідіоте?!

Вона кинулася відчіплювати його, але кіт тільки сильніше вчепився, видаючи гучне «фррррр!» і махаючи хвостом, ніби це була війна.

— Вибачте, Руслане! — кричала вона, намагаючись відірвати його лапи. — Це мій пришелепкуватий кіт! Він завжди так робить з новими людьми!

Я стояв, як ідіот, поки маленький негідник чіплявся на мене, і думав: «Недарма кажуть, що домашні улюбленці схожі на своїх хазяїв».

Нарешті вона відчепила цього дрібного засранця, підхопила його під живіт і занесла назад у квартиру.

— Сиди там, паскудо! — гримнула вона і грюкнула дверима перед його носом.

Кіт образливо нявкнув зсередини.

Соня повернулася до мене, вся червона від сорому і зусиль.

— Вибачте… він у мене трохи… емоційний.

— Нічого, — відмахнувся я, хоча ще б трохи, і штанина вже була б в дірках. — Звик до емоційних. Працюю з однією такою щодня.

Вона фиркнула, але очі сміялися.

— Ходімо вже, наречений мій. Кафе близько, але ви ж на машині, то підвезете свою «дівчину», так?

Ми сіли в машину. Вона тримала букет на колінах, як найцінніший скарб. Я їхав повільно — до кафе справді можна було дійти за п’ять хвилин, але мені чомусь не хотілося закінчувати цю поїздку швидко.

Коли ми зайшли в заклад, колишній Соні уже сидів за столиком біля вікна. Високий, худорлявий, з борідкою, у простих джинсах і светрі.

Побачив Софію, посміхнувся самовдоволено… а потім побачив мене.

Посмішка сповзла з його обличчя миттєво, і він подивився на нас, як на привидів. Очі округлилися, рот трохи відкрився.

Здається, він справді думав, що вона блефує. Що прийде одна, зніяковіла, зла, і він знову почне її «повертати».

Але вона прийшла не одна.
І не просто з кимось.
Вона прийшла з чоловіком у дорогому костюмі, з букетом у руках, дуже гарна і впевнена у собі.

Соня взяла мене під руку, притулилася ближче, і солодко посміхнулася колишньому.

— Привіт, любий. Познайомся — це мій наречений, Руслан.

Я кивнув, поклав руку їй на талію — природно, впевнено, як робив би справжній наречений, і тихо шепнув їй на вухо:

— Соню, тільки не називай мене на "ви". Я ж твій наречений. Кажи на "ти"!

А потім повернувся до цього шпендрика і промовив:

— Добрий вечір.