36

(Руслан)

Наступного дня в офісі панувала неприродна тиша.

Я сидів у кабінеті і чекав вибуху. Хоча б одного маленького вибуху.

Наприклад щоб Катя з бухгалтерії прибігла зі скаргою, що Соня якось обізвала її.

Але ні — ніхто ні на кого не кричав у коридорі, ніхто не кидався паперами. Соня сиділа за своїм столом, відповідала на дзвінки спокійним голосом, посміхалася клієнтам по телефону і навіть сказала «добрий день» Насті, коли та проходила повз.

Настя мало не впала.
Я мало не впав.

Вона справді тримала слово. Цілий день — жодного скандалу. Нікого не називала «куркою» чи «нахабою».

В кінці кінців, вона була майже приємною сьогодні!

Я навіть кілька разів ловив себе на тому, що посміхаюся, дивлячись на неї через скло. Бо це було так не схоже на неї. І так… незвично.

А ввечері я згадав про нашу угоду.
Ну так, я ж маю зустрітися сьогодні з її колишнім, і зіграти перед ним її нареченого.

Я повернувся додому раніше, прийняв душ, надів свій темно-синій костюм, зробив собі укладку, бризнувся парфумом. Подивився в дзеркало — а що, виглядаю гідно. Соні має сподобатись.

Але ж гарний наречений не приходить пішки. І аж ніяк не приходить з порожніми руками до своєї дівчини.

Я заїхав до квіткового магазину біля мого будинку. Всередині пахло трояндами і свіжою зеленню. За прилавком стояла молода флористка з ввічливою посмішкою.

— Добрий вечір. Мені потрібен букет. Якийсь красивий, для моєї...м-м-м, дівчини.

Вона підняла брову.

— Який саме? Романтичний? Вибачальний? «Просто так»? Чи «пробач, що я му**к»?

Я розгубився.

— Е-е… просто… гарний. Вона… з характером.

Флористка засміялася.

— О, зрозуміло. Давайте тоді зроблю букет з ранункулюсів. Вони красиві, ніжні, але з характером — як і ваша дівчина. Червоні, з білими країями. Вони виглядають дорого і не банально. Підійдуть?

Я кивнув, бо не мав жодного поняття, що таке ранункулюси. Головне, щоб не троянди — це було б надто примітивно.

Вона швидко зібрала букет — пишний, соковитий, з тонким ароматом. Я заплатив, взяв його в руки і відчув себе як нормальний, звичайний чоловік, який їде за своєю дівчиною.

Хоча це й не моя дівчина. Просто гра.

Я припаркувався біля її будинку, піднявся на її поверх, і подзвонив у двері.

І коли вона відчинила…
Я завмер.

Вона була у вогненно-червоній сукні, яка облягала фігуру так, ніби була пошита прямо на ній. Глибоке декольте, відкрита спина, довжина трохи вище коліна. Червоні губи, яскраві, як кров. Волосся розпущене хвилями. Очі підведені — гостро, зухвало.

Вона виглядала небезпечно. І дуже-дуже привабливо.

На якусь мить я забув, що вона — та сама токсична асистентка, яка вчора влаштувала салатний апокаліпсис і підніжку в залі. Забув, що вона називає мене «паскудою» і «зеленооким ідіотом».

Забув, що це все гра.
Я просто стояв і дивився.

Вона посміхнулася як лукава кішка:

— Ого. Босе. Ви виглядаєте як справжній наречений!

Я проковтнув, і простягнув букет.

— Це тобі.