33

(Соня)

Я лежала на лавці під штангою і кипіла від злості.

Цей гадський Андрій псував мені весь вечір.

Замість того, щоб залишитися наодинці з Русланом, я тепер мала терпіти цього телепня, який ще й посміхався так, ніби нічого не сталося.

Ні, так не піде. Треба було від нього позбутися. І я вже знала як.

Коли ми перейшли до вільних вправ, я непомітно підсунула ногу під Андрія саме в той момент, коли він робив крок вперед після жиму.

Ніхто нічого не помітив. Він гепнувся на підлогу з таким звуком, ніби впав мішок з картоплею.

Ніс вдарився об підлогу, і відразу набух.

— Ай, трясця! — заревів він, тримаючись за обличчя.

Руслан кинувся до нього:

— Андрію, ти як? Ніс цілий? Давай я збігаю до адміністрації за аптечкою.

Андрій стогнав, сидячи на підлозі, і махав рукою:

— Та все нормально… не треба… я сам.

Він піднявся і поплентався до роздягальні, тримаючись за ніс. Я стояла і посміхалася найневиннішою посмішкою. «Один-нуль на мою користь, телепню».

Через десять хвилин він повернувся.

З носа в нього стирчали два величезні ватні тампони, як зуби в бобра. Вигляд був жалюгідний, але він, паскуда, все одно вирішив продовжувати тренування.

Я бісилася. Чому він не поїхав додому?

Тоді я перейшла до плану Б.

Андрій зняв футболку, бо нібито «йому стало жарко», і відразу навколо нього почали збиратися дівчата з залу.

Вони хихікали, кліпали віями і просили:

— Андрію, а можна з тобою сфоткатися? Ти такий… спортивний!

— Ходімо в солярій, сфоткаєш нас у купальниках?

Він розплився в посмішці і почав демонструвати присіди, ніби павич.

Я дочекалася моменту, коли він знову глибоко присів, швидко дістала телефон, ввімкнула на максимальній гучності звук голосного, довгого, мокрого «пукання» і поставила його прямо біля нього.

Звук пролунав на весь зал.
Дівчата завмерли. Потім відсахнулися, як від чуми.

— Фуууу…

— Це що зараз було?!

— О мамо, який жах…

Вони розбіглися за лічені секунди, перешіптуючись і кривлячись.

Андрій почервонів, як варений рак.

Руслан стояв поруч і тихо поржав, намагаючись не показати, що йому смішно.

Я зробила вигляд, ніби нічого не чула, і продовжувала робити вправи з невинним обличчям.

Андрій не витримав. Він швидко натягнув футболку, підійшов до нас і пробурмотів:

— Слухайте… сьогодні явно не мій день. Я, мабуть, піду. Ви продовжуйте без мене. Вдалого тренування, Соню, Руслане.

Він махнув рукою і швидко пішов до виходу, все ще з тампонами в носі.

Я стояла і посміхалася. Перемога.

Руслан подивився на мене довгим поглядом. В очах у нього було щось між подивом і підозрою.

— Соню… ти випадково не маєш до цього відношення?

Я широко розплющила очі і приклала руку до грудей.

— Я? Босе, як ви могли таке подумати?

Але всередині я вже святкувала.
Нарешті ми залишилися вдвох.

Підійшла ближче, поправила хвіст і сказала солодко-солодко:

— Ну що, Руслане Андрійовичу… тепер, коли ніхто не заважає, може, продовжимо? Я дуже-дуже вмотивована.

І подумки додала: «Тепер ти мій, зеленоокий. І ніхто більше не зіпсує мені цей вечір».