32

(Руслан)

У машині я сидів, напружено тримаючи кермо, і думав, що, слава небесам, вчасно написав Андрію.

Якби ми поїхали вдвох, я б точно не витримав.

Соня з її характером — це як граната з висмикнутою чекою: щойно ти розслабляєшся, вона вибухає.

А в замкненому просторі машини, коли вона ще й починала переводити всі розмови на котів, сауну і все що завгодно, лише б не говорити про роботу… ні, дякую.

Андрій був ідеальним буфером. З ним принаймні можна було розраховувати на те, що вечір не перетвориться на черговий скандал або, ще гірше, на щось, про що я потім жалкуватиму.

В кінці кінців, він як ніхто інший має мене розуміти!

Я кинув швидкий погляд на Соню. Вона дивилася у вікно, постукуючи пальцями по коліну в такт музиці, і посміхалася своєю фірмовою посмішкою, від якої в мене завжди виникало відчуття, що вона вже придумала, як мене вбити або в кінець закатувати мій мозок.

Добре, що Андрій буде. Дуже добре.

Коли ми зайшли в зал, я відразу почав показувати їй розминку, намагаючись триматися професійно.

Але щойно вона стала біля дзеркала і почала присідати… я зрозумів, що професіоналізм зараз буде випробуванням.

Чорні лосини обтягували її так, ніби були другою шкірою.

Кожного разу, коли вона опускалася вниз, м’язи стегон напружувалися, талія вигиналася, а майка трохи задиралася, відкриваючи смужку гладкої шкіри на попереку.

Я відводив погляд, але він сам повертався.

Трясця, вона виглядала привабливо. Надто привабливо для моєї асистентки, яка ще кілька годин тому влаштувала салатний апокаліпсис у кімнаті відпочинку.

Добре, що Андрій з’явився саме в цей момент. Бо в моїй голові вже блукали дуже брудні думки.

Він підійшов, ляснув мене по плечу і прогримів своїм звичним басом:

— О, братан! Ти вже тут!

Я обернувся з посмішкою, а всередині видихнув з полегшенням. Якби він запізнився хоч на п’ять хвилин, мої думки вже точно полізли б у зовсім не робочу сторону.

А так — є друг, є розмова, є хтось, хто розбавить цю напругу, від якої в мене вже починало стискатися в одному місці.

Соня завмерла посеред присіду. Посміхнулася солодко, але я бачив, як у її очах спалахнуло щось дуже небезпечне.

— Ой… привіт, Андрію, — сказала вона. — Дуже приємно… знову познайомитися.

Андрій примружився, потім розсміявся:

— Соня? Дуже радий тебе бачити.

Соня все ще посміхалася, але зуби в неї явно скреготнули.

— Після того, як ви мене звільнили, я, до речі, знайшла набагато кращу роботу. Просто супер.

Андрій реготнув ще голосніше, а я помітив, як Соня стиснула кулаки.

— Ну що, почнемо? — швидко втрутився я. — Андрію, ти до вільних ваг, а ми з Сонею продовжимо базу.

Він кивнув і пішов, а Соня повернулася до мене. Посмішка все ще трималася, але очі вже стріляли отрутою.

— Веселіше, значить? — прошипіла вона так, щоб тільки я чув. — Дуже дякую, босе. Тепер я точно мотивована… особливо придушити когось гантелею.

Я тільки зітхнув і потер потилицю.

— Соню, це просто друг. Не роби з усього трагедію.

Вона захихикала, все ще прикидаючись милою.

— Яка трагедія? Я просто рада. Дуже рада. Бачу старого знайомого.

Але я знав: ця «радість» може закінчитися тим, що хтось із нас вийде з залу з гантелею в голові.

Я показав їй на лавку для жиму.

— Лягай. Почнемо з цього.

Вона лягла. Лосини натягнулися ще більше.

Я встав у неї в ногах, готовий страхувати, і подумав, що, мабуть, сьогодні мені доведеться бути не тільки тренером, а й миротворцем.

І що найгірше —  картина в лосинах, яка поставала перед моїми очима, здається, подобалася мені більше, ніж повинно було.